(Меланхолійна скрипка)┊{{🎻}} . ∙ .°

Частина 21

(Меланхолійна скрипка)┊{{🎻}} . ∙ .°
Частина 21

------------------------------------------------------------------
***
Музика - це шлях до вічності і заспокоєння душі.
Музика дає можливість знову відчути себе живим.
***
------------------------------------------------------------------
Едвард йшов попереду звичною для нього ходьбою. Вона була швидкоплинною, тому Джулія час від часу намагалася не йти за ним, а буквально бігти! І це її неабияк дратувало.
- Гей, Едварде! - різко крикнула вона, що той аж закляк на місці не рухаючись.
- Що трапилося? - промовив він із острахом.
- Можна трішки повільніше? Я не встигаю за тобою...
Після почутого Едвард голосно розсміявся.
- Ей! Я сказала щось смішне!? - її спокійний тон змінився на грубуватий.
- Ні, ні, просто... - не припиняв сміятися Едвард, а тоді лукаво поглянув на неї, продовжуючи: - Що - ніжки надто короткі?
Око Джулії помітно сіпнулось, а опісля її дії пішли у таку динаміку, що Едвард відчув на собі грізний кулак, який поцілив прямо у його живіт.
- Ай! - зігнувшись, промовив він.
- Щоб знав, як ображати мене!
Тоді Едвард, тримаючись за живіт, мило поглянув на Джулію, після чого обидва вони засміялися.
- Як кумедно вийшло, чи не так? - усміхаючись промовив Едвард, все ще тримаючись за болюче місце.
- Так, кумедно, - погодилася Джулія і також усміхнулася у відповідь, від чого на лиці Едварда ледь помітно виступив рум'янець.
- Ну, що ж, гайда вперед! - промовив він різко, зробивши крок далі, а Джулія з подивом поглянула на нього, подумавши: "Що це з ним?"
- Ти йдеш? - знову перепитав Едвард.
- О, так, - вийшовши з роздумів мовила Джулія, ринувши вперед.
І так вони йшли... минаючи вулиці, знайомі Едварду ще з юнацтва, у той час як Джулія тільки знайомилась з ними. На їхньому шляху не було жодної живої душі, через що це змушувало їх обох ніяковіти більше, оскільки з голови Едварда не йшла її приємна усмішка, яка заспокоювала його, а Джулії весь час крутилося одне запитання: чи їй раптом не здалося, як Едвард досить швидко змінюються на очах, коли вона поруч з ним?
Отож, щоб хоч трішки розрядити атмосферу, вона вирішила запитати дещо інше:
- А ми часом не заблукали?
- Чого б це?
- Я добре пам'ятаю, якою вулицею ми йшли з Чарлі до тебе - тоді я вперше побувала у твоїй квартирі, але зараз ця вулиця зовсім інша.
- Звісно, бо ми йдемо іншою, але коротшою дорогою.
Джулія задумалася.
- Он як, а я думала, що вже заблукали.
Едвард тяжко видихнув.
- Я знаю ці вулиці, як п'ять своїх пальців, а, якщо точніше, то я знаю це місто з дитинства.
- Он як... - відповіла Джулія, похиливши голову вниз та поступово занурюючись у власні думки: вона думала... думала про те, яким насправді є Едвард. З моменту їхньої зустрічі він здавався їй холодним, грубим і таким стороннім, ні... радше самотнім; іцей світ, що він створив навколо себе, ця фортеця, що захищає його - вона зрозуміла, що насправді, ні у кого немає від них ключів: Едвард сам вирішив закритися від усіх. Тому ніхто і ніколи не зрозуміє його, навіть Чарлі, який, здавалося, може зрозуміти Едварда, насправді він... знає набагато менше, ніж думає сам. Дивно, що тільки Джулія це помітила. А, може, і не тільки вона...
- Ми прийшли, - мовив Едвард.
Джулія кивнула.
- З тобою все гаразд? - схвильовано запитав Едвард.
- З чого ти це взяв?
- Ну, знаєш, ти завжди така запальна і різка на слова, а тут, ніби у воду опущена.
- Просто задумалася...
Едвард промовчав на це, не знавши, що відповісти, тож він просто взяв її за руку та повів за собою. Джулія здивовано поглянула на цей жест, але так нічого й не сказала, а лише піддалась почуттям, довіряючи міцній чоловічій руці.
Через декілька хвилин вони стояли під дверима його під'їзду, проте Едвард не зрушив з місця - щось його насторожило.
- Щось не так?
- Обійдемо через чорний хід, - промовив Едвард, стиснувши її долоню. Джулія скривилася від неочікуваного болю.
- Ей! Та, що з тобою!?
- Тихіше, Джулія, прошу... - відповів Едвард, - Зараз справді не до цього.
- Та, що ж відбувається...
Тоді, коли вони вже зайшли за рамки чорного ходу, Едвард, відвівши подих, розпочав розмову.
- Вибач...
- Ти нарешті поясниш, що тут відбувається? - з прихованим хвилюванням за ноткою злості мовила дівчина.
- Так, із превеликим задоволенням, - насмішкувато відповів Едвард.
- Це не смішно!
Але Едвард, ніби не почувши її, почав розповідати у звичному темпі.
- Цей під'їзд пустує з двох причин: перша - це тому, що більшість мешканців зараз на роботі, а друга - це їхні особисті справи, знані тільки їм. У цей час я або сиджу у власній квартирі, або повертаюсь до квартири, проте я завжди щільно закриваю двері свого під'їзду, а повернувшись, я побачив, що вони привідкриті.
- Що за дурниці ти верзеш!? Можливо, хтось із мешканців повернувся швидше, ніж очікував.
- Я знав, що ти так скажеш, але, повір, я знаю цей під'їзд, як п'ять своїх пальців, і знаю, коли до нього хтось заходить.
- Спостерігаєш за ними?
- Та ні, просто вдома сиджу тай звик до інших.
- Що ж, нумо, детективе, перевіримо вашу теорію.
Після цих слів обидва вони піднялися сходами до його квартири.
Їх зустрічали звичні для нього темно-сірі двері та замок, якого він відкриває та закриває, відколи сюди переїхав. Відкривши його у тисяча якийсь там раз, Едвард зайшов першим, залишивши Джулію позаду, наче оберігаючи від небезпеки..
Квартира виглядала так, як завжди.
І навіть та стіна, де Едвард намагався добратися до кімнати Ніколь, залишилася такою, якою він її залишив. Чесно кажучи, він вже давно планував залатати ті двері або ж викинути все до бісової матері і зробити там ремонти, або ж... просто знову замкнути ті двері на замок, але насправді він щирим серцем намагався замкнути своє минуле. Правда, шкода, що ми неспроможні зробити щось подібне, еге ж? - Ось так просто взяти ключ і замкнути двері минулого назавжди, забувши про нього. На жаль, ми не можемо просто так замкнути ці двері, що здатні зруйнувати наше теперішнє і, можливо, навіть не дати можливості зародитися майбутньому; не можемо підібрати правильний ключ і викинути його - наші двері минулого завжди відкриті для нас і, хто знає, що звідти може вилізти наховні. Це, ніби темна частина кожного із нас, що ховається десь позаду, блискає своїми червоними очима гніву і злостиво усміхається, чекаючи, поки ми знову звернемо на них увагу. От маєш тобі...
Едвард від власних думок лише усміхнувся. І, якби не Джулія, яка вкотре намагалася докричатися до Едварда, то він би продовжував непорушно стояти на місці і дивитися на одну точку зеніту, не відводячи свого зосередженого погляду. Нічого не змінилося, по правді кажучи: він завжди таким був - диваком. Опісля ж він звісно звернув увагу на Джулію і тихо, майже шепотом промовив:
- От кляті покидьки все перевернули...
- Що...!? - з виразом повного нерозуміння на обличчі промовила вона.
- Кажу ж, тут хтось був, але хто... - Едвард задумався, підставивши руку під підборіддя і гладячи його.
- З твоєю кімнатою все гаразд! - серйозним і голосним тоном мовила дівчинп
Едвард знову мовчки поглянув на неї, похитавши головою.
- Ні, ти не розумієш. Здається тут, ніби все, як завжди, так?
- Бо так і є, Едварде! - здається вона зовсім скоро зірве свій тендітний голос з цими криками, щоб достукатися до нього.
- Насправді ні. Розумієш, будь я професіоналом у подібній справі - слідів би за собою не залишав. Вони перевернули тут абсолютно все, а потім все по-тихому прибрали, зробивши вигляд, ніби нічого не змінилося, проте я тут живу не один день і можу це зрозуміти - така в мене вже вдача.
- Господи... - губи Джулії затремтіли, розуміючи, що в чомусь він мав-таки добру рацію: так справді діють професіонали, але ж немає доказу того, що в нього не зіграла параноя; ну й дивак!
- Нехай і твоя правда, що тоді? - гордо й різко, схрестивши оуки на грудях, що так пасувало її твердій натурі, запитала Джулія.
Вираз обличчя Едварда вмить стало смутним і серйознішим, аніж зазвичай.
- Якщо це справді так, то хтось не бажає, щоб ми вели розслідування далі.
- Що ти хочеш цим сказати?
- Нічого такого, просто...
- Просто?
- Наша справа набирає обертів! - ніби з якоюсь певною радістю сказав Едвард.
- Ти занадто збудженим став, тобі так не здається?
- Та ні, дорогенька, просто це все стає дедалі цікавішим, - відповів він, хутко рушивши вперед. - Ходімо, нам потрібно повернутися і знайти Чарлі та Річарда.
- А, як же твоя гра? - запитала вона, дивуючись його частою зміною настрою.
- Зачекає, - мовив він, махнувши рукою.
- Ти серйозно?
- Звісно, а хоча... - не договоривши, Едвард повернувся в кімнату, поклавши скрипку в чохол, - Краще я візьму її із собою, - хитро усміхнувся він, шукаючи своє пальто.
- Навіщо вона тобі в дорозі?
- А раптом я зіграю на ній.
- Точно дивак, - відреагувала дівчина думками вголос.
- Який вже є, - сказав він, поворухнувши плечима так, як це роблять малі діти, скоївши поганий вчинок, а потім Едвард по-дорослому надягнув на праве плече свою скрипку, як досвід свого життя або й власне саме життя. - То що, ходімо?
- Куди ж я дінуся, - на її вустах заграла по-справжньому лагідна усмішка.
Едвард хмикнув, пропускаючи її вперед, а сам же поміж дверей залишив невеликий згорток папірця. Для людського ока він несильно помітний, але для того, хто поклав його - так. Звісно, що це виглядає, як якась дитяча забавка, проте в більшості випадках вона справді дієва і, якщо сюди хтось знову намагатиметься зайти, то неодмінно зачепить папірець. Зловмисник, можливо, не помітить його, а от Едвард точно знатиме, що хтось тут був.

Далі буде...