(Меланхолійна скрипка)┊{{🎻}} . ∙ .°

Частина 17

(Меланхолійна скрипка)┊{{🎻}} . ∙ .°
Частина 17

------------------------------------------------------------------
***
Я вдихнув запах лікарських стін та антисептиків. І зовсім скоро зрозумів, що мене дурманить.
***
------------------------------------------------------------------
Чарлі з Річардом стояли біля каштанових воріт центральної лікарні чекаючи на Джулію та Едварда. Проте їх все ще не було. Річард почав розказувати свої жарти щодо їхньої неймовірної швидкості, а ось Чарлі навпаки - переживав. Допоки йому не подзвонив Едвард, повідомивши причину їхньої затримки, Чарлі не заспокоювався. Річард же був роздратований:
- Чому ми повинні на них чекати?
- Тому що без них ми справу не розпочнемо, - спокійно відреагував Чарлі.
Річард на це лише стиснув зубами і закурив свою тяжку цигарку. Нікотин там справді був доволі сильним і неприємним. Адже Чарлі, вдихнувши той запах, коли Річард випустив дим зі свого рота, ледь не задихнувся. Згадались слова Джулії: "Як ти можеш таке курити!?" Вона мала рацію стосовно цього. І справді - як?
Чарлі подумав, що той знову покаже своє невдоволення на лиці, але помилився - Річард, ніби увійшов у свою підсвідомість.
- Щось не так? - поцікавився Чарлі.
Очі опонента поглянули на Чарлі і він прошепотів:
- Ти куриш заради задоволення, а я - щоби померти, - сказавши це, він пішов вперед.
- Що? - перепитав Чарлі, але, коли побачив, що його співрозмовника він вже не цікавить, більше нічого не говорив - просто мовчки пішов йому навздогін.
Отож, вони двоє прогулювалися по саду навколо лікарні, розглядали хворих і час від часу про щось розмовляли. Чарлі не дуже була приємна компанія Річарда, тому він надіявся, що Едвард з Джулією скоро повернуться. Ні, це не була відраза, а більш ймовірно - йому було ніяково перебувати поруч з ним. У Чарлі Річард вбачався відлюдником, людиною, яка замкнулась у собі і намагалася нікого до себе не підпускати. Навколо нього, немов існував якийсь бар'єр, що відштовхує абсолютно все, що намагається туди проникнути. У цьому він був схожим на Едварда... Можемо так сказати: це була їхня спільна риса.
- Може... Ми самі знайдемо цього лікаря? Поки наших голубків немає, - легенько усміхнувся Річард.
- Голубків?
- А ти нічого не помічаєш?
- Ні, нічого. І Едвард не той, хто закохується просто так. Він до сих пір не можу відпустити людину, яку кохав, але втратив.
- Он як... Ну, тоді прошу вибачення. Так що? Знайдемо нашого незнайомця?
Чарлі вагався... З одного боку, він дещо мав рацію: зараз було б краще пришвидшити справу, розпочати пошуки прямо зараз. Проте з іншого боку, Джулія єдина, хто має ту візитку з іменем потрібного їм лікаря. Хоча вони б впорались навіть без тої маленької підказки, адже на місці реєстрації є список імен лікарів, а, оскільки це пов'язано з хірургічною діяльністю, то це б не забрало аж так багато часу.
Чарлі прийняв рішення. Він хотів бува погодитися з думкою Річарда, дати свою згоду, але з його думок пролунав чийсь голос. Річард також поглянув у сторону, звідки долинав той чужий голос.
Перед ними постав зовсім молодий юнак у лікарському халаті. Вони бачили, як незнайомець почав до них підходити і розглядати їх. На ньому був халат білого кольору, на шиї висіла перепустка, а плечей торкався слухальний апарат для дихання. Його сіруваті очі, були доволі пильні, прискіпливі; вони, немов поїдали Чарлі і Річарда. Волосся було скуйовджене. Завдяки сонцю вони бачили білизну його пасм та сірість, яка нагадувала про його немолодий вік, але коли той представився і сказав скільки йому років, вони обидва очманіли.
- А вимолодий, панове, як для лікаря, - відповів Річард.
- Ну, не всі лікарі такі старі, як ви вважаєте, сер, - незнайомець розсміявся.
Щось тут було не так... Справа була не в тому, що він заговорив з ними - незнайомими йому людьми. Чарлі насторожив його погляд... від якого віяло холодом і байдужістю, якоюсь невимовною ненавистю і злобою. Мабуть, Річард помітив це також.
- З якої причини ви підійшли до нас? Вас щось зацікавило?
Лікар не відповів... Він задумався, а тоді, ніби нічого не сталося, сказав:
- Своїх пацієнтів я бачу кожний день, але вас вперше, тому вирішив вас розпитати.
- А ми відвідувачі, - уїдливо промовив Чарлі. - І ми на декого чекаємо.
- Будьте такі ласкаві і скажіть, що вам потрібно? - продовжив Річард.
На обличчі незнайомця показалася відраза. Ще б трохи і він показав своє справжнє лице.
- Я тільки вам представився, але імені свого не назвав. Мене звати Талер, я старший лікар із хірургічного відділення.
Едвард з Чарлі переглянулися.
- Он як, - з усмішкою сказав Чарлі. - Одну хвилинку, - він знову обдарував їх усмішкою і відійшов у сторону. А Річард тим часом продовжив розмову з Талером.
Коли Чарлі достатньо далеко віддалився від них, він знову набрав номер Едварда і слухавку одразу ж взяли.
- Агов, друже, де ви є?
- Ми вже майже підходимо до лікаря, а що? - зацікавлено запитав Едвард?
- Тут така справа... До нас підійшов один юнак. Ти б не міг запитати Джулію імені того, хто нам потрібен?
- Одну хвилинку, - сказав Едвард і поклав слухавку на вимкнутий мікрофон, а через хвилину знову повернувся до розмови. - Талер Ендресон. А що?
Чарлі вкрило потом. Мурашки пробігли по всьому тілі... Ось що йому так не сподобалося в перший момент їхнього знайомства - Талер точно не герой їхнього історії - він ворог.
- Агов, Чарлі!
Голос Едварда повернув його в реальність.
- Мені здається, що причиною смерті недавньої жертви був саме він.
- Стоп, друже, пригальмуй! Чому саме він? Звідки така впевненість? Ми навіть не знаємо, що було насправді, а ти вже робиш висновки.
- Може, ти маєш рацію...
Але відчуття підказувало, що ні.
- Слухай, ми зараз з Джулією будемо на місці. Затримай його, а далі ми розберемося, як і до чого. Гаразд?
- Гаразд, - відповів Чарлі, поклавши слухавку.
Чарлі поглянув у бік Річарда з Талером і розмірковував, як того можна було затримати. Але нічого так і не придумав, вирішивши, що скаже так, як воно є.
- Талере, - звернувся до нього Чарлі. - Тут дехто є, хто хоче з вами познайомитися, але, на жаль, зараз вони ще в дорозі.
- Як мило з їхнього боку. Ну, що ж, раджу пройти до мого кабінету. Там ми їх зачекаємо, але постійте тут кілька хвилин - мені потрібно відвідати одного пацієнта, - сказавши це, Талер попрямував до якоїсь палати, а Чарлі з Річардом почали обговорювати цього дивака.
- Як він тобі? - запитав Річард.
- Ніяк. Не подобається.
Річард тяжко видихнув, діставши цигарку.
- Мені також... Неприємна персона. Як думаєш, це той, що нам потрібний?
Чарлі широко усміхнувся.
- Талер Ендресон. Хірург. Саме він мав зустрітися в покинутому місці з нашої жертвою.
У Річарда аж очі полізли до лоба. Курити йому більше не хотілося...
- Він!?
- Саме так. Талер... - хотів був доказати Чарлі, але його знову відволік чийсь голос. На цей раз, то вже був Едвард.
"Чому мені ніхто не дає закінчити речення?" - подумав хлопець.
- Чарлі! - гукнув Едвард, піднімаючи одну руку вгору і тим самим виконуючи жест привітання. Позаду нього йшла Джулія, яка чомусь тримала його за руку.
- Якого чорта ви тримаєте одне одного за руки? - запитав Річард.
Після почутого, обоє відпустили свої руки, нервово похитуючи голови в різні сторони.
- Це не те, що ви подумали! - відповів Едвард.
- А що ми мали б подумати? Ви двоє покинули нас і весь той час провели удвох, а повертаєтеся до нас, тримаючись за руки - так, звісно, думати тут нічого, - зневажливо промовив свою нотацію Річард.
Едвард хотів знову це заперечити, проте Джулія жестом показала, що так вони лише гають час. Отож, Едвард перестав намагатися щось їм доказувати.
- Ну, так, де наш лікар? - запитала Джулія.
- Буде тут з хвилини на хвилину, - відповів Чарлі.
- Ну, тоді очікуємо...
Довго чекати їм не довелося - Талер миттю підійшов до них.
- Ох, бачу, у нас тут двоє незнайомців. Ну, що ж, ходімо. Я проведу вас до свого кабінету, де вже й познайомимося, - на лиці Талера заграла звична неприємна його усмішка, що навіть Едвард, як і Чарлі раніше, відмітив собі, що це неприємний тип.