Так се буває

18

Дмитро прийшов до Луки, який вже встиг сісти тримаючись за живіт. Хлопець кинув йому рюкзак на що в того піднялись кутики губ і він ледь чутно промовив:
-Дякую, що не бив по мому чарівному лицю.
Діма злісно зиркнув на нього.
-Посмієш хочаб глянути в мою сторону, получиш в два рази більше.
Лука не відповів та закрив очі, кожен вдих супроводжувався болісним хрипінням. Дочекавшись тихих кроків, він підняв тремтячу руку та поліз за телефоном. Хотілось позвонити сестрі, але вона навряд чимось допоможе знаходячись в Києві, тому вибір зупинився на Микиті. Короткі гудки і накінецьто знайомий басистий голос.
-В яку сраку ти знову вліз?
Ця фраза стала звичною для Луки настільки, що він став сприймати її як привітання.
-Привіт...
З немалим зусиллям промовив Лука.
-Трясця...Ти там живий хоч?!
Горло пекло, але хлопець продовжив говорити.
-У мене зламано декілька кісток, а ще я скоро вирублюсь.
-...Де ти?
Тяжко прохрипівши видавив з себе Лука:
-На задньому дворі академії.
-Я скоро буду. Тільки попробуй там здохнути.
Більше парубок нічого не почув, вії стали тяжкими і він закрив очі знепритомнівши... Прийшов в себе Лука вже в машині. Ремінь безпеки давив на зламані ребра. Він скривився і повернув голову в бік сидіння водія, там сидів Микита. Зелені очі досліджували занепокоєне лице доти, доки його пильний погляд не помітили.
-Як ти?
Лу спробував видавити хоча б звук схожий на слово, марно. Замість нього він почав болюче кашляти, було враження, що хлопець зараз викашляє свій шлунок. Микита глянув на бідолашного хлопчину. Біла сорочка виваляна в крові і багнюці, а під нею страшні чорні гематоми.
-Ще декілька вулиць і ми будемо в лікарні.
Лука схвально кивнув та з стогнами болю розвернувся до вікна. Поряд з ними їхав жовтий трамвай. Глянувши на нього хлопець згадав Павла, який декілька разів приходив в светрі такого ж кольору. Тепло огорнуло його з ніг до голови, захотілось спати. Через декілька хвилин машина зупинилася.
-Ти можеш встати?
Лу глянув на свої тремтячі руки, а потім перекинув погляд на Микиту.
-Вибач...
-Давай руки я допоможу.
...Лука заворожено дивився на крапельницю. Поряд з ним, на стільці сидів Микита та робив задирки на пальцях. В палаті посіла повна тиша, як ось один з них вирішив заговорити.
-Я позвоню Марії.
Лука не відповів, тому Микиті здалось, що він не почув.
-Я позвоню Марії і скажу що ти в лікарні.
Хлопець здригнувся, відкрив рот і шепотом промовив:
-Ні.
-Вона має знати, що з тобою, бляха, відбувається.
-Не хочу відволікати її від роботи. Не дзвони.
-Лука, думаю твій стан здоров'я для неї важливіший ніж якась робота.
Парубок повернув голову до нього.
-Якщо, я скажу "ні" ти всеодно подзвониш?
-Так.
-Тоді дай краще я подзвоню.
Микита взяв з тумбочки телефон, набрав номер Марії та передав Луці.
-Ало. Щось трапилось?
-Привіт.
-Лука? А де Микита?
-Він біля мене, не хвилюйся.
-Тоді навіщо ти дзвониш?
-...Я в лікарні.
-Хахах, це поганий жарт, я ж так переживати почну.
-...
-Лука?.. Що трапилось?!
Хлопець почув різкий удар по столі, схоже сестричка незадоволена.
-Мене побили...Кажуть на ребрах є тріщини.
-...Я завтра приїду до Львова.
-Що?!
Він вібрав надто багато повітря в легені від чого відчув різкий біль.
-Трясця...-знову переключившись на короткі вдихи і видохи, продовжив-Не їдь. В тебе ж робота.
-Це не обговорюється, я попрошу свою секретарку оформити нічний рейс, тому в Львові вже буду завтра зранку.
-Вибач.
-Та йой, хоч свого брата вживу побачу. Тим більше завтра субота в мене немає роботи.
Лука був безсилий. Хотілось спати, а на суперечку з сестрою йде надто багато енергії. Довелось здатись.
-Добре... Тільки не сварись коли приїдеш.
-Хех, ну тут, я вже нічого обіцяти не буду. Ладно відпочивай.
-Угу.
Вона скинула і Лука протягнув Микиті телефон.
-Я посплю, якщо ти не проти.
-Спи-спи, тобі зараз треба багато відпочивати.
Хлопець встав з крісла і тихою ходою попрямував до виходу. Лу закрив очі і поринув у сон.

Редакторка:patelnya_