Так се буває

36

Павло сидів на дивані та спостерігав за птахами, що весело кружляли в танці за вікном. На його колінах спав кіт, а на плече хлопця спадала голова Луки. Настала тиша, що розкинула свої теплі пледи по всій кімнаті. Спогади чемно постукали у двері свідомості, але зайшли так і не дочекавшись відповіді. Згадалась зима та останній прожитий місяць. Для Павла січень був важкий, але він вже віддає своє місце лютому, а той скоро поступиться весні. Тепле сонячне проміння почне гріти землю, з якої буде просинатись зелена травичка. Чи будуть їхні стосунки рости та розриватись як весняна трава? Наврядчи, парубок вже довго думає над цим і впевнений, що довго їхні стосунки не протримаються. Він не може змінити себе, не може зрозуміти своїх почуттів та реакцій тіла, як би Лука його не запевняв у хлопця нічого не виходить. Павло боїться дивитись батькам в очі, коли вони роблять свої припущення про особисте життя сина. Тепер його мозок все частіше показує реакцію Луки, коли дізнається, що парубок вирішив завершити ці дурні намагання піти проти системи й установлених норм. Боротьба з внутрішньою ненавистю мала лиш один кінець і він виявився не вельми позитивним...

 Двері до квартири тихо відчинились. Мати вийшла з кухні, в її руках був рушник, яким вона витирала свої руки. 

— Добре погуляв? 

— Так, ви вже вечеряли?

 На лиці матері з'явилась легенька усмішка. 

— А що твоя дівчина тебе не нагодувала?) 

— Мамо, ну перестань, кажу ж не знайшов, я собі дівчини. 

Жінка зайшла на кухню остання фраза, яку Павло почув з коридору була: "Ну-ну"... Після вечері, хлопець пішов у душ, а після нього до теплих обійм ліжка. Думки ворожо врізались в стінки черепа. У вухах шумів білий шум. Горло напружилось в криці, але в кімнаті не було чутно ані звуку. Нігті боляче залишали на шкірі подряпини та півмісяці. Хотілось плакати, але з очей нічого не лилось. Здавалось, що цей стан і є суцільне "нічого", Павло почувався жахливо, можливо так почуваються люди коли з їхніх близьких хтось помирає, а можливо помирає не хтось, а якась частинка себе. Ніби її так легко відламати та викинути. Чи вважати це важливим? Люди мають набагато гірші проблеми й парубок це прекрасно розумів. Він не повинен бідкатись через якогось хлопця та свою нездатність поводитися нормально, як інші. Але нічого не вдієш, хлопець далі ходить по колу постійно вагаючись. Невже словосполучення звичайна людина йому більше не підходить, хіба Павло не міг цього уникнути?...