Мовчазне читання / Silent reading / 默读

Розділ 14. Жульєн XIII

Станом на 24 травня минуло вже чотири дні з моменту вбивства Хе Джон'ї, молодого чоловіка з Західного округу Хваши.

В захисних рукавичках, обережно, Лво Веньджов гортав старенький фотоальбом — він отримав його від того самого таксиста-нелегала Чень Дженя.

Чень Джень та його старша сестра Чень Юань були близнюками, що виросли тут, в Яньчені, на вихованні бабусі та дідуся. Пізніше старенькі один за одним покинули цей світ; Чень Юань вступила до університету, однак Чень Джень навчатись не старався, тому просто рано покинув школу й пішов на заробітки.

Дівчина на фото була тендітною й на кожному знімку щиро, широко посміхалась, показуючи хоч і не дуже симетричні, та милі зубки.

Це було єдиним, що залишилось після неї. Обставини її смерті були невідомі, й, як здавалось поліції, небезгрішні, тож на підставі підозр в продажу та зберіганні наркотиків вони неодноразово проводили обшук в її особистих речах. Ні її старенький комп'ютер, ні ще старіший телефон брату не лишили.

Лво Веньджов продивився весь фотоальбом, і його погляд затримався на кількох фото, які, здавалося, були зроблені на пам'ять про один з заходів університетського клубу. Одна з фотографій зображала Чень Юань та ще одну дівчину — атмосфера між ними здалася йому теплою. На звороті була примітка олівцем, "Разом з Сяо Цвей вступили до чайного клубу; дякую, що ти в мене є".

— "Сяо Цвей". — Лво Веньджов погортав записи дзвінків померлої, що йому вдалося знайти, й побачив, що тижнів зо два до власної смерті Чень Юань телефонувала абоненту на ім'я "Цвей Їн".

Та тут до його кабінету, постукавши, зазирнула Лан Цяо й втомлено поманила його за собою.

— Шефе, йди та подивись на того дурня з дурнів. Десять юанів за квиток, поверну гроші, якщо доведеш, що він нормальний.

Вся група карного розшуку Центрального Яньченського бюро колективно оцінила абсолютну винятковість юного майстра Джана. З десяти сказаних ним речень дев'ять були нісенітницею. За ті сорок вісім годин, що його утримували в бюро, вся його сіра речовина десь випарувалась й здавалось, що хлопчина геть втратив останню клепку. Ніхто не розумів, як у нього ще й балакати виходить, і по доброті своїй оточуючі вважали такі старання доволі миленькими та кумедними.