Мовчазне читання / Silent reading / 默读

Розділ 16. Жульєн XV

Щойно Тао Жань вийшов, як побачив Фей Ду, що з руками в кишенях чекав на нього біля дверей бюро.

Галасливі "дятли"* біля воріт ще не розійшлися, бо Центральне бюро щойно було змушене звільнити вельми підозрілого на вигляд багатенького юнака. Фей Ду майже що бачив величезну хмару тиску, що ширяла над групою карного розшуку, тож спокійно приготувався до довгого очікування. Тож коли Тао Жань з'явився так несподівано рано, юнак збентежено, мовчки закліпав, але офіцер порушив тишу першим:

— Фей Ду, підійди. Твій ґе* має тобі щось сказати.

* /представники ЗМІ/

* /哥, ґе, старший брат; також шанобливе звернення до чоловіка одного з вами покоління, але дещо старше/

Фей Ду моргнув ще раз й перевів погляд на жінку, що згорнулася калачиком на стільчиках.

— А що з нею робити?

Після цього, здавалось, простого питання, й так занепокоєний Тао Жань відчув себе ще більш ніяково.

— Все буде добре, — сказав Лво Веньджов, що вже теж вийшов та сперся на двері. — Коли вона прокинеться, я запропоную їй гостьовий будиночок біля воріт, зазвичай там спиняються наші, коли їдуть у відрядження. Це безпечно й геть дешево. Тож якщо погодиться — ми відкриємо для неї одну з кімнат, якщо ні — черговий облаштує їй ліжко тут.

Тао Жань нерішуче запитав:

— Хіба це не всупереч правилам?

— Я розберусь, моє слово все ж чогось та й варте. — Лво Веньджов махнув рукою. — Йди вже швидше, ніби ти не маєш про що непокоїтися.

Почувши це, Фей Ду здивовано запитав:

— Що, Тао Жань, у тебе з'явились справи на вечір?

Тао Жань не відповів, лише мовив:

— Йди сюди.

Лво Веньджов спостерігав, як Тао Жань відтягує Фей Ду вбік; їхня нещодавня перепалка примусила його на мить забути про консоль та пов'язані з нею теплі почуття.

Він критично оглядав спину Фей Ду, відчуваючи, що кожен стібок на одязі цього юнака аж верещить "кокетливий". Він був би класичним взірцем зрадника нації для якогось шпигунського кіно, й навіть гриму не потрібно було б.

Та яка користь з того кокетства? Його так само зараз покинуть.

Лво Веньджов раптом відчув дивний, приємний напад зловтіхи до свого "товариша у нещасті"*; з піднесеним настроєм він так і стояв біля дверей бюро, бажаючи лишень одного — якось витягти шию ще бодай на три чи*, щоб краще спостерігати за тим, як зараз цього багатенького таткового синочка розквасять новинами об стіну.