Пролог. Прощання з імператорським двором.
Двір ряснів квітучими гілками слив. Пелюстки ніжних квітів опадали на сніг, що ще не розтанув. Під легкими подихами вітру вони кружляли в неквапливому танці, поширюючи тонкі пахощі.
Ніч опустила завісу. У густому оксамиті сутінків холодний, як вода, місяць ширяв над карнизами дахів.
У глибині невеликого двору розташовувалися пошарпані часом кутові ворота, наполовину приховані сливовими деревами. Прохід охороняли двоє міцних вартових у повному обладунку. Вузький ганок височів над вимощеною каменем доріжкою, що вела в чорну як смола пекельну в'язницю. Важкий запах відчаю і безвиході посилював похмуре і гнітюче відчуття, що виникає на порозі цього місця.
Слабкий аромат квітів ніби запечатувався воротами і зовсім не проникав усередину. Ряди нерухомих, наче статуї, озброєних охоронців вишикувалися перед дверима камер із металевими ґратами завтовшки в людську руку.
Наприкінці вузького темного коридору вгадувалися три масивні механічні двері, які ретельно охоронялися. Кожному, хто ступив за них, здавалося, що світ живих людей залишився позаду. Шлях сюди, освітлений тремтячим, схожим на блукаючі вогні полум'ям смолоскипів, скидався на спуск до пекла, наповненого муками скривджених душ.
Із найдальшої камери пролунав низький чоловічий голос, нерозбірливо пробурмотів щось і замовк. За мить інша людина за тими ж дверима майже нечутно зітхнула.
Раптово гнітючу тишу тьмяно освітленої темниці розірвав крик, що леденить кров. Полум'я смолоскипів затріпотіло. Жахливий звук пронизував до кісток, нагадуючи виття вмираючого звіра.
Один із вартових, які охороняли цю камеру, виглядав новобранцем - його обличчя ще не втратило юнацької м'якості рис. Здригнувшись від крику, він крадькома покосився на напарника. Побачивши, що той стоїть нерухомо, немов глуха гора, молодший стражник зібрався з духом, випростався і спрямував погляд прямо перед собою.
Несамовитий звук ставав дедалі пронизливішим. Чоловік продовжував голосити, поки не зірвався на хрип. Зрештою, дихання нещасного збилося, протяжне виття змінилося жалібним плачем і стогонами - ще більш моторошними свідченнями страждань.
Молодого бійця пробив озноб.
Приблизно за півгодини голосіння в камері вщухли.[1] Незабаром двоє охоронців винесли назовні ледве живого чоловіка середніх років. Його торс був оголений, голова безвольно бовталася, мокре від поту волосся прилипло до обличчя. З куточків погризених у криваве місиво губ стікала бордова піна. На людині не було видимих ран, тільки в семи основних акупунктурних точках на грудях і животі виднілися вбиті темно-багряні цвяхи. Видовище лякало.
ВИ ЧИТАЄТЕ
Далекі Мандрівники
Phiêu lưuПовість про колишнього очільника спеціальної організації, що підпорядковується імператорській владі, який, залишивши своє минуле життя позаду, опинився випадково втягнутий у світ бойових мистецтв.
