Дихай для Мене

Тінь

Як часто ви ловили себе на думці, що ваше життя руйнується? Було це цеглинка за цеглинкою, або відразу? Найжахливіше дивитися на це без можливості зробити хоча б щось, щоб зупинити це. І ось, ти стоїш на руїнах, дрібні камінчики зі спогадів неприємно впиваються в тіло, а ти лише дивишся на розвалини, сподіваючись усе виправити.

Тільки неможливо виправити те, що зламано надто давно і глибоко. Руїни й осколки давно стали частиною тебе. Вони роблять боляче, змушують серце кровоточити, і лише іноді дають змогу зробити кілька ковтків повітря. Але й воно отруєне. У цьому світі все настільки спотворене й огидне, що єдиною потребою стає бажання помсти.

До болю стискаю кулаки, коли входжу до кімнати, де гнітюча тиша навіює хаотичні думки. Вона затягує у вир страждань і відчаю. Ця кімната уособлює обличчя смерті в найгіршому її прояві.

Та янгол, який несе надію і чистоту, сяє так сліпуче, що смерть відступає, залишаючи лише ледь помітні відгомони болю.

Мої кроки повільні й невпевнені, коли я підходжу до неї і сідаю на краєчок ліжка. Звук пружин ріже слух, але це найменше, що мене хвилює.

Вона переводить на мене потьмянілі очі, і втома на її змарнілому обличчі вириває з мене різкий видих. Моєму янголу обрізали крила і залишили помирати без можливості на сцілення.

– Здрастуй, – усмішка торкається її блідих, пересохлих губ, коли вона фокусує блакитні очі на моєму обличчі.

Темна фарба змилася з її волосся, і природний русявий колір із кількома сивими пасмами повернувся.

– Привіт, – обережно накриваю її долоню своєю, помічаючи, що щоразу її шкіра стає дедалі прозорішою і холоднішою.

Скляні очі зупиняються на тому місці, де стикається наша шкіра, її світлі брови хмуряться, і вона висмикує свою долоню, ніби обпеклася. Лють, що накопичувалася всередині, моментально намагається знайти вихід, але я нагадую собі, що ще не час.

– Мені не можна тебе торкатися, – шепоче з жахом у голосі, ніби хтось може почути, і швидко махає головою.

Що вони з тобою зробили?

Мій погляд перебігає на протилежну стінку, де маленьке вікно із залізними ґратами – єдине джерело світла в невеликій кімнаті. Нудотні білі стіни посилають мурашки вздовж хребта, але, здається, вона вже звикла. Очі чіпляються за ледь помітну червону крапку у верхньому кутку кімнати, і кров моментально застигає в моїх жилах. Намагаючись здаватися спокійним і байдужим, щоб не налякати її, запитую: