Зміїне Кубло 18+

Розділ 46

Наомі

Дні збилися в купу. Перетворилися на одну велетенську кулю, котилися вперед і не поспішали зупинятися. За календарем в океані було важко слідкувати.

Особливо, коли для спостереження у тебе було лише вікно.

Наомі відчувала себе просто нездарною псиною, яку карали таким жахливим способом. Цього покарання вона заслуговувала. Взагалі заслуговувала всього.

Самотності, покинутості, і того, в що сама себе загнала. Порожньості життя.

Це було падіння.

Крах всього.

Того, що лишилося вдома, і того, що вона змогла збудувати вже в Колумбії. Як легко можна все зруйнувати лише однією своєю дією. Спонтанним рішенням.

Дні минали занадто швидко.

Ніби лише вчора...

Дорікати хотілося собі в останню чергу.

Наомі прийняла все.

Судно йшло до швартування. До берегів північної Америки. Товар впевнено наближався до свого покупця. Від цього в грудях ставало млосно. А коліна, якщо чесно, трішечки тремтіли.

Наомі і не розуміла, чому нервувалася. Чому це її так хвилювало. Або хвилювала її лише відсутність Сантьяго. Він поставив крапку у відносинах, якими б вони не були, і впевнено її відстоював. Не з'являвся. Жодного разу від часу розмови. Наомі навіть слова від нього не почула. Навіть його слова не почула.

Звісно, хвилювалася не лише вона. Якщо на судні і був хтось такий, хто не хвилюється, то то п'яний Сантьяго і щурі. Наомі хоч і не бачила його, але чула, що говорили інші. Він пив. Не до безпам'ятства, але пив. Більше, ніж до цього.

Про наближення до берегів Америки їй повідомила помічниця кухаря, що кожного ранку, по обіді, і ввечері приносила їй їжу. Наомі ніби й стала їсти, але всеодно худла. Худла, худла, худла. Напевно, повернулася до тієї Наомі, якою була ще до викрадення.

Худа, виснажена.

Радості особливої не було.

Америка.

Наомі не уявляла собі, що буде далі. Просто не уявляла. Білий лист. Пряма дорога. Це знову лякало.

А у всьому іншому...

— Обід. Ви ще спите, сеньйоро? Я вас розбудила?— двері повільно відкрилися і Наомі перевернулася на бік, скидаючи з себе ковдру.