Зміїне Кубло 18+

Розділ 47

Наомі

Осака здох.

Його маленьке, біле тільце розтягнулося біля годівниці. Він вже висох. Після нього лишилася лише шерсть. Єдине, що нагадувало про нього.

Наомі видихнула.

Його не годували від тоді, як вона зникла?

Так.

І він здох.

Наомі ще раз видихнула, проводячи долонею по обличчю. Маленький, лякливий Осака. Вона так хотіла його забрати до себе.

Плече пульсувало, голова пульсувала, обличчя — теж. Боліло все. А найбільше — всередині. І від розуміння, що Осака вмер найжахливішою, голодною смертю, ставало ще гірше.

На неї ніхто не дивився, з нею ніхто не вітався.

Місце, в якому вона раніше проводила найбільше часу, стало її відштовхувати. Старе життя ніби більше і не було її життям.

Наомі впала на стільця, закриваючи обличчя долонями. Хотілося просто посидіти в тиші (хоча шум у вухах ніколи й не полишав її), але посидіти вдалося не довго.

Двері відкрилися і Наомі побачила першу людину, яка насправді була рада її бачити. Мама. Вона теж була змученою, втомленою. Вона плакала. Але вона була рада її бачити.

Батько залишився в дверях, коли мама кинулася вперед.

Наомі дозволила себе обійняти. І обійняла її у відповідь. Вона теж схудла. Або Наомі просто давно не обіймалася з кимось маленьким.

— Боже. Боже. Наомі. Поглянь на мене,— відсторонившись, вона схопила її за обличчя, проводячи великими пальцями по червоних щоках. Очі блищали від сліз і в них Наомі бачила своє відображення,— що він з тобою зробив?

Що він з нею зробив? Вона запитувала про прострелене плече, про рани на обличчі і тріснуту губу? І кого ж вона мала на увазі? Сантьяго?

Якщо це був Сантьяго, то все йшло повз.

Сантьяго був ні до чого.

Невже смуги на щоках не нагадували їй про перстня улюбленого чоловіка? Не нагадували про те, що в нього слово "честь" завжди випереджало "родину"?

— Нічого. Він нічого зі мною не зробив.

— Твоє обличчя...

— Все гаразд,— Наомі стиснула її долоні, прибираючи від свого обличчя. З її появою стало трохи легше. Трохи. Зовсім трішечки.— Зі мною тепер все гаразд. Я повернулася.