мамо, або історія від духа...

13 розділ

Вони вийшли з літака і викликали таксі. Манчестер зустрів дівчинку не дуже привітно. Надворі був кінець осені, тож в Англії з дня у день йшли дощі і ставало все холодніше. Цей день не був виключенням. У Манчестері було дуже холодно і крапав дощ.
-Мені холодно,- сказала Марі.
-Нічим не можу допомогти...- відповіла тітка
Розмова якось не складалася, тож дівчинка поринула у свої спогади:
Це було два роки тому. Марі з мамою роздивлялися старий фотоальбом.
-Мам, а хто ця дівчинка поруч з бабунею?
-Це моя рідна сестра, твоя тітка.
- А чого ти про неї ніколи не розказувала. Вона що погана.
-Ну, що ти. Вона хороша,але так вийшло, що я її образила і тепер вона не хоче мене бачити...
- Як?
-Ти ще дуже маленька і мало, що зрозумієш, принцесо.
-Я не маленька! Мені 6, ну майже.
- Ну так, вибач ти вже зовсім доросла.
-Тоді розкажи ще щось про тітку. Вона також живе у Києві?
- Ні, сонечко, вона живе дуже далеко, у Англії.
- А там гарно?
- Не знаю, я там ніколи не була, але місто у якому вона живе любить плакати, як і вся Англія загалом.
- А це як?
- Дуже, дуже просто. Там постійно йдуть дощі.
- Класно, я люблю дощик, а що там ще цікавого.
-Там живуть дуже холодні люди. Ну принаймні, на перший погляд.
- А це як?
- Вони дуже обережні в словах і поступках, але це інколи добре. А ще вони п'ять чай з молоком. Це їхня традиція.
- Фу, не люблю молоко!
-Ну тоді тобі нема що робити в Англії.
- Тобі теж.
- Чого це?
-Бо ти моя мама.
Вони засміялася і повернулись до фотоальбому.
-Мам,- через 10 хвилин запитала Марі,- а у тітки також є чоловік і діти?
-Ні, сонечко, ніби не має, хоча...ми не бачились вже 9 років, хто знає?
-А коли вона приїде?
- Не знаю, напевно, ніколи...
На тому їхня розмова про тітку закінчилась, адже Марі ніколи не наважувалась спитати, а її мама розповісти...
...
Роздуми дівчинки перервала тітка.
-Мері, агов, таксі приїхало, сідай.
Дівчинка сіла в автівку і вирушила у дорогу.
- А нам довго їхати,-запитала Марі
- Ні. Через 15 хвилин будемо у мене вдома.
- А чого ж ми не пішли пішки?
- Дівчинко, я шановна людина у цьому суспільстві,- вона показала на вікно,- чого ж я маю йти пішки?
- Не знаю, просто.
-Нічого не буває просто, затям собі.
Вони заїхали на вулицю Джона Уаманса. Хоч це їй нічого не казало, все-одно давало хоч якусь картинку. Навколо, вирувало справжнє життя. Люди повз яких вони проїзджали про щось говорили,сперечалися, кричали, раділи навіть плакали. І все це дивною, незнайомою мовою.
"Дивно,- думала дівчинка,- а я вважала, що знаю цю мову..." На жаль, три роки занять з репетиторами Марі нічим не допомогли, адже після того випадку вже майже півроку, як вона не практикувалася та й рівень знань в дівчинки був м'яко кажучи середній. Вони займали за ріг багатоповерхівки, тоді ще декілька метрів і на місці.
- Виходь, приїхали,- сказала тітка.
Марі вилізла і будучи шокованою заніміла.
-То це твій будинок?-запитала дівчинка.
-Так, я ж вже казала, а що не подобається?
- Та ні, навіть дуже подобається.
Перед нею постала трьох поверхова вілла з чудовим садом, подвір'ям та краєвидом.
- Тут все таке вишукане і дороге...напевно.Як взагалі ти тут живеш?
- Просто! Я думаю, ти вже здогадалася, що з всіма речами в будинку і поза ним треба поводитись обережно.
- Так. А звідки в вас стільки грошей?
- Не нахабній, дитинко. А взагалі це спадщина мого першого чоловіка.
- Він помер?
- Ага 10 років тому.
- Вибачте. А чого ви сказали першого? Ви знову вийшли заміж?
- Ну...після його смерті я там була вже тричі.
-Тричі?
-Ага. Мій останній помер рік тому.
- Мені так шкода...
-Кого? Їх чи мене?
- Вас всіх, але особливо вас, адже ви пережили стільки смертей близьких людей...
- Я ще до весілля знала, що вони скоро помруть.
- Ви так їх кохали, що вийшли за смертельно хворих?
- Дитино, при чому тут кохання. Все, що мені від них мені було потрібно це, те щоб вони переписали на мене все своє майно, і померли чим швидше.
- Але ж це дуже жорстоко...як ви так могли?
- Якщо будеш слухняною дівчинкою і протримаємося тут хоча б до своїх 16, я тебе навчу. Побачиш тобі сподобається!
- Я вже знаю, що не сподобається. Таких знань мене точно не треба.
-Правильна знайшлась, так?
Обійшовши всю передню частину саду, вони нарешті зайшли в будинок. Там все було так само вишукано і гарно, як і надворі. Спочатку, Марі побачила вітальню,яка була посередині першого поверху і до якої не вели жодні двері, адже вона була центральною. На стелі весіла здоровеннна золота люстра, посередині стояли диван і крісла, трохи збоку стояли шафи і стіл, а ззаду були двері, багато дверей. Це були двері в інші кімнати і кухню, зліва були скляні сходи, а з права вхід у їдальню. Дівчинка так і не встигла роздивитися все до кінця, адже до неї підбігла якась жінка і повела її на другий поверх.
Вона говорила щось до Марі, але... зі всього дівчинка зрозуміла не багато.
Жінка відчинила якісь двері і жестом запросила дівчинку в середину. Вона сказала, що це її кімната і, що тепер вона більшість свого часу буде проводити тут. А ще відрекомендувався себе, як Каді.
- А я Марі,- сказала дівчинка,- то ви моя няня?
- Ні сонечко, я дещо більше. Я прибиральниця, кухарка і особистий секретар твоєї тітки.
- І вам не важко?
-Ні, за десять років, я вже звикла.
Після цих слів вона усміхнулася і вийшла.
...
Марі залишилась в кімнаті одна. Це була невеличка вузька кімнатка, яка взагалі не підходила такому будинку. Все що у неї поміщалось- це просте односпальне ліжко, стіл і стілець, а іще маленький комод у кутку кімнати. Не зважаючи на розміри і простоту, ця кімната була найприємніше з усіх, адже у тій не було ні пафосу ні вишуканості, вона була живою, а не іграшкового. Хіба це не головне,а іще у неї був прекрасний вид з вікна: сад, а на головному плані стара яблуня, яка хоч трішки давала можливість згадувати про запах дому. Дівчинка вляглися на ліжко і навіть, не роздягнувшись, заснула. Її розбудив турботливий голос Каді:
- Марі, сонечко, вставай. Потрібно йти на чаювання,- сказала вона.
- Чаювання? А нащо?
- У нас такі звичаї. Ти що ніколи не чула?
- Чула. Добре зараз спущусь.
- Я зачекаю. А в тебе немає у що переодягнутися?
- На жаль, ні я нічого не взяла з собою...
- Не страшно, я умовою твою тітку купити тобі новий одяг. Готова? Пішли.
Вони спустились на перший поверх і зайшли в їдальню. Там вже сиділа тітка з чашкою чаю в руках.
-Нащо ти її привела?- накривали на Каді тітка.
-Вибачте, просто я думала вона має бути присутня..
-Ну добре. Хай сідає. Але якщо буде погано поводитися, винною будеш ти. І покаранною також.
-Добре сідай, дівчинко. Зараз принесу тобі чаю і молока.
В повній тиші вони випили чай і з дозволу тітки Марі пішла у свою кімнату. По дорозі вона наважилась роздивитися будинок, точніше другий поверх. Тут було 6 кімнат, в трьох з них двері були зачинені. Мірі відчинила й першу і побачила вишукану спальню, в якій наврядчи хтось жив, іншою виявилась трішки більша за Маріну, простенька кімнатка в якій, напевно, хтось жив. Раптом дівчинка почула чиїсь кроки. Вона швидко зачинила двері і забігла до себе. Вона більше не наважилась вийти, принаймні сьогодні, тому, щоб не сумувати вона вилізла на підвіконня і весь вечір дивилась на сад і сонце.