мамо, або історія від духа...

47 розділ

...
- Марі, батьки вже приїхали за мною....вони дозволили нам попрощатися.
- Вже?
- На жаль. Підемо на дах?
- Не хочу, там  занадто багато  болючих Тай взагалі чудових спогадів.Краще посидемо у мене, там все одно нікого немає.
- Як хочеш, тоді  пішли в твою кімнату.
Вони зайшли в кімнату до дівчинки і сіли на її ліжко.
- Я буду сумувати за тобою.
- Я теж, але ж ми будемо бачитись.
- Хіба зрідка, все-таки, ти їдеш у інше місто.
- Я все-одно буду приїжджати до тебе.Колись ми зустрінемось.
- А куди ти їдеш?
- Поки що у Київ, якщо все буде добре, там і залишимося.
- А якщо, ні?
- Тоді поїдемо в місто, де народилась тітка Оля.
- Далеко?
- 5 годин звідси.
- Отже далеко...
- Я ж не їду в іншу державу, лише в інше місто...
- Микитко, синочку, нам треба йти. Привіт, ти Марійка?,- в кімнату зайшла тітка Оля- прийомна мама Міккі.
- Так, я вже йду. Бувай Марі, ми ще зустрінемось, якщо не зараз, то....я обов'язково знайду тебе коли виростемо.
- Мені хочеться в це вірити... Прощай.
Вони обійнялися і Міккі пішов, точніше поїхав, до тепер вже його дому.
... ( Аліса)
- Сашко, синку, ти не хочеш до баби Нюри збігатися? Вона нам молока дасть, щосо смачненьке з Алісою на вечерю зробимо.
- Це та що в центрі села?
- Так, у неї ще ворота такі старі з узорами.
- Ну добре, я ще Алісу візьму, разом веселіше, тай село їй покажу.
- Їдуть, візьмеш банку і кинеш скибку хліба туди, це за минуле молоко - віддаси бабуні.
- Аліско, пішли за молоком...
- Далеко?
- Хвилин десять, зате там такі краєвиди....
- Ну добре, ходімо, я вже готова.
Вони пройшли хати, потім невеличку зупинку і магазини, і ось нарешті дійшли до потрібного їм будинку.
- Ти мене біля воріт почекаєш, чи разом підемо?
- Тут почекаю, Саш, а що ото за будівля?
- Яка?
- Ну ось та, навпроти.
- Колись школа була, а зараз дитбудинок зробили.
- Ну добре, йди...дякую.
Аліса хвилину стояла на місці, а потім щось дивне примусило її зайти в двір дитбудинку.
...
У Марі раптом з'явилася якась пустка. Що буде далі? Дівчинка просто не знала. Вона не плакала, просто мовчала. Їй не хотілося йти до дівчат, в двір, тут було самотньо і  добре.... Раптом її погляд зупинився на кепці." Міккі? Це ж його! Треба віддати!"
Дівчинка вибігла з кімнати, а потім зі  школи.
- Міккі!
Але автомобіль з хлопчиком був вже за рогом.
- Міккі,- вже не так голосно, навіть пошепки сказала дівчинка.
На подвір'ї не було майже нікого,лише, якась незнайома її жінка, пильно - пильно дивилась на неї. Вона однозначно була гарна...
- Ви щось хотіли,- тихо запитала дівчинка.
Жінка заплакала, і сіла на лаву.
Марі наважилась підійти і сісти поруч.
- Чому ви плачте?
Але та не зупинялись.
- Я тебе знайшла...
- Ви мене шукали?
- Я кожну ніч чула твій голос... Як довго я тебе шукала...
- То ви мене чули? Ви станете мені мамою?
- Так, ти моя донечка, найрідніша, єдина, я тебе нікому не віддам. Ходи до мене.
- Але ж я вам не рідна, мої батьки загинули...
- Нічого, ми зможемо стати рідними, ти більше 3 місяців моя дитина.
Вони обійнялися і обоє гірко плакали.
- Алісо, я думав ти повернулась додому, або ж мене десь чекаєш, оббігав все село, ледве тебе знайшов... Хто це? Що це все означає?
-  Сашо...знайомся це моя дитина, ту яку я так довго шукала.
- Але ж це був сон, просто сон!
- Вона існує! І я  не божевільна.Може, я вже казала, але...з тобою чи без тебе я її вдочерю. Тепер мені вже не страшно, бути самою.
- Ти ж знаєш я тебе ні в якому разі не покину. То ти справді існуєш?
- Напевно...Будь ласка, я так довго чекала маму, незабирайте її будь ласка, від мене.
Вони обійнялися ще дужче.
Хвилину всі мовчали. Нарешті, Саша сів на впочіпки поруч з ними і  прошепотів:
- Може ти мене не потребуєш,точніше ви обоє, але я хочу стати тобі татом, а тобі батьком твоєї дитини. Я тебе люблю, Алісо, і завдяки тобі у мене ще з'явиться любов до дитини.
Тоді всі разом крепко-крепко обійнялися і тихо заплакали. Нарешті, нарешті, усе скінчились.