мамо, або історія від духа...

40 розділ

Ті тридцять з гаком хвилин були нестерпним. Хоча ні здається, вони просто стали вічністю. І ось нарешті у двері подзвонили.
- Привіт, можна?
- Так звичайно, заходь.
- Я приніс нам мої улюблені еклери до чаю...
- Здається вони не тільки твої улюблені.Я  на кухню - поставлю чайник. До речі, знайомся, це Джем.
- Радий познайомитися, а я Саша.
Він почухав собаку за вуха.
Ну те, щоб Саша сподобався Джему, але між ними зберігався нейтралітет.  Але це все зрозуміло, адже ніхто не захоче ділити свою нещадавно знову знайдену господарку.
- Ти, сідай на диван у вітальні, Джем розваж гостя.
Саша зайшов у кімнату, де за Алісин ми словами, була вітальня. Взагалі, у неї було затишно. Хоч у квартирі були лише дві кімнати, але місця було більш як достатньо.
Інтер'єр був у... та тут не було стилю. Тут все в першу чергу призначалось для зручності, але не можна було сказати, що тут було не гарно.
Саша підійшов до тумби де стояли Алісині  фото. Ось вона, ще зовсім дитина, а тут вона на пікніку з...напевно, батьками, яка ж вона гарна...
- Джем, я просила тебе розважити гостя, а ти що? Чай вже готовий, давай свої еклери.
Вона поставила на стіл чашки, і забрала у Саші еклери.
Обоє сіли на диван. Раптово настала мовчанка. Аліса спробувала щось сказати, але Саша поцілував її. Далі? Я думаю ви здогадалися.
...
Аліса рано прокинулась. Що це все означає? Так це однозначно була помилка, але ж...як йому про це сказати...
- Сашо...
- Що сонечко?
- Я маю тобі дещо сказати...
Він нарешті відкрив очі.
- Вчора все було чудово, але...розумієш якщо зараз ми все не припинимо...
- Аліса, що ти говориш? Ти вважаєш що це все помилка?
- Ні, ну так, якщо ми хочемо бути друзями, краще про все це забути.
- Але після цього нам не обов'язково бути друзями, ми можемо стати чоловіком і дружиною.
- Сашо, краще не треба. Ти ж знаєш далі буде тільки гірше... Навіщо це нам? Ми ж ще можемо залишитись хорошими знайомими.
- Але чого гірше? Ми будемо хлопцем і дівчиною- закоханими, потім я зроблю тобі пропозицію і... через кілька років у нас з'являться діти, а потім ми купимо будинок у якомусь селещі і спокійно зустрінемо старість.
- Ти хоч знаєш про що ти говориш? Ми набриднемо один одному десь через рік, ну може два роки, так може в нас народиться діти, але коли ми розлучимося вони стануть нещасними... Я знаю, як це і не хочу повторювати все ще раз.
- Але ж якщо ти розлучилася, це не означає, що з нами все буде так само. Чому ти досі так вважаєш? Але ж я інший!
- Може, але я та сама. Йди, бери свої річі і йди.
Вона плакала.
Саші нічого не залишилось, як одягнутися і зачинити за собою вхідні двері.
...
Все закінчилось  і що  далі? Саша вже точно не прийде, а вона? Так Аліса все вчинила правильно. У них нічого б не вийшло. Серйозно, нащо  продовжувати все далі. Так. Треба зібратися з силами, зараз Джеме підемо гуляти... Вона ще трохи плакала, а потім як ні в чому не бувало вийшов на прогулянку з собакою. Київ зовсім не змінився, ну так навколо помінялися вивіски і плакати, але тут мешкали ті ж люди, бігали собаки, проводили екскурсії для туристів. Аліса нарешті змогла все обдумати. Тепер вона все вирішила. Так вже скоро...дехто про все дізнається.
...
Аліса залишила Джема самого і пішла на роботу. Її чекала зустріч з колегами, зараз усі почнуть усе питати...
Відчинила двері офісу, зайшла у свій відділ, нарешті її, тільки для неї місце.
- Алісо, як там? Є що розказати?
- Ну так, там класно.
- Ти хоч мала час на відпочинок?
- Там було, що побачити.
Ще довго, Аліса намагалась розповісти про те, що не можна описати словами. Її врятував дзвінок деректора.
-Так вже йду, Олександре Івановичу.
...
Як не дивно кабінет деректора досі знаходився в тому ж місці.
- Можна?
-Так заходь.
Аліса сіла на стілець, але деректор чомусь не почав розмову.
- Ми когось чекаємо?- не втрималась Аліса.
- Так...
У двері нарешті постукали.
- Можна? А у вас відвідувачі... Я зайду пізніше...
- Сашко, ти що? Заходь, ви що посварились?
- З чого ви взяли. Ми ж просто співробітники...тож в нас немає приводів для сварок.
- Ну, розказуйте, "співробітники" сподіваюсь не даремно ми вас відсилали...
...
Аліса нарешті дочекалась обіду. Спустилась у місцеву їдальні і обрала абияку страву.
- До тебе можна?
Вона стояла біля столика за яким сидів Саша.
Хлопець змовчав.
- Я хотіла попросити в тебе вибачення. Ну серйозно, я багато зайвого сказала.
- Що ти? Як для друзів або ж, як там ти казала, хороших знайомих нічого зайвого. Можеш не хвилюватись, у мене все добре.
- Я хочу сказати тобі дещо дуже важливе.
- Мені вже цікаво. Напевно, мені треба змінити роботу. Так? Я вгадав.
- Ні.
Вона стала і прошепотіла йому на вухо:
Вибач, але я тебе кохаю.

Аліса, сказавши це, просто пішла з їдальні.
...
Саша знайшов її майже на прикінці робочого дня. Так, його зачипили слова, котрі вона сказала.
- Аліса, можна тебе на хвилинку?
- Кіро, я відійду? Так можна.
Вони вийшли в коридор, а потім сіли за  стіл, що стояв на початку офісу.
- Це правда?
- Що саме?
- Те що ти мені, тоді сказала. Точніше прошепотіла.
- Ну, а як ти вважаєш? Я б просто так говорила такі речі?
- Не знаю, зараз, я вже зовсім нічого не знаю.
- Вибач...але, я не знаю, що тобі сказати.
- Якщо я зараз запрошу тебе на побачення, прийдеш?
- Напевно, ти ж ще не запросив.
- Я...короче...приходь сьогодні в "Версаль".  Буду чекати о 9.
Вона пішла, не сказавши ні слова.
На її думку саме так у них і мало все початися.
...
Аліса прийшла у "Версаль"о 21:20.
Саша мав вже повертатись додому, але, побачивши її, навіть, забув про те що відчував декілька хвилин тому.
- Вибач, але я думаю, що саме так мають починатись стосунки, тож не псуй мої плани.
- Я думав ти не прийдеш, чесно ще б хвилина і ти б вже ніколи мене не побачила. Ти дуже гарна, просто чудова...
- Дякую.
- Ти ти готова все почати заново?
- Так, я готова, щоб мені це не коштувало через деякий час вийти за тебе заміж.
Вони засміялися.
Нарешті вони стали простою закоханою парою.