мамо, або історія від духа...

43 розділ

Надворі була ніч, коли Марі прилетіла додому. Усі люди, забирали свої валізи, проходили контроль, так як і Марі, але у неї був лише маленький рюкзак, у якому поміститися всі її речі. Нарешті в холі аеропорту дівчинка побачила вчительку з її дитбудинку.
- Маріє Іванівно, - закричала дівчинка.
- Марійка, як ти змінилася, це скільки часу тебе не було?
- Дев'ять місяців.
- Ходімо, нам дозволили викликати таксі, бо ж ніч на дворі.
- Ходімо.
Вони вийшли на двір і вчителька викликала таксі. Через декілька хвилин вони сіли в автомобіль і через 30 хвилин вже були на місці. Заклад зовсім не змінився. Все було так, як і раніше.
- Пішли я покажу  твою кімнату. Сподіваюсь за стільки місяців, ти не забула що де знаходиться.
Ходи ти будеш тут жити.
- А чому не можна там де раніше?
- Там тепер спить інша дитина. Тут теж не погано, вас буде лише троє в кімнаті. Заходь тихенько, не буди нікого.
- До побачення.
- До завтра.
...
Марі прокинулась десь о 9. В кімнаті вже ніколи не було. На перший погляд дівчинка все пам'ятала, але до не деталь... Вона вийшла з кімнати і пішла в їдальню. Звісно, що там вже давно всі поснідали.
- Марі,- покликав дівчинку деректор.
- Так...
- Згадала все?
- Ніби.
- Ну нічого. Ще не закінчились канікули, тож можеш робити що забажаєш.
- А ви не знаєте, де Міккі?
- Микита?  В м'яча напевно на стадіоні грає...
- Дякую. То я побігла?
- Біжи вже до свого друга.
...
Дівчинка нарешті добігла до стадіону. Он він. Хлопець так змінився.
- Міккі,- закричала дівчинка.
Усі хлопці, Тай гра  зупинилася.
- Марі?
Він вибіг з самого поля і став за 100 кроків від Марі.
Через хвилину мовчання, дівчинка наважилась підійти і обійняти хлопчика.
- Я за тобою сумувала...
- Я теж. Чому ти мені не писала?
- Я отримала лише один лист, в мене не було грошей, щоб його надіслати.
- А тітка?
- Тітка віддала мене в школу за містом, лише щоб я їй не заважала.
- А чого ти тут?
- Може підемо на наше місце. Ніхто не буде на нас дивитися....
- Ну ходімо.
Через деякий час вони вже сиділи там, де рік тому.
- То ти не сказала. Ти надовго?
- Скоріше всього на завжди.
- А що сталося з тіткою?
- Нічого.Вона просто програла гроші в карти і не мала за що платити за моє перебування в школі.
-  А вдома? Чому ти не могла жити з нею?
-  Вона не хотіла.
- Я маю тобі дещо сказати....
- Що?
- У мене скоро з'являться батьки.
- Це як?
- Одна пара хоче мене всиновити. Я ж не знав, що ти приїдеш, та й що це міняє.
- Ми будемо бачитися, нічого страшного.
- Якщо все буде добре, ми перейдемо у інше місто, там де ніхто про мене не знає.
- Нічого. Головне, що ти щасливий.
- Я тепер вже не впевнений. Я хочу бути з тобою.
- Це твоя сім'я, ти ж так про це мріяв.
- А ти? Хотіла б зараз нову сім'ю?
- Напевно. Батьків, щоб вони мене любили і я була їм потрібна.
- Раніше ти мене не розуміла.
- Можливо, я тоді не могла відійти  від горя, і думала,що так не правильно...
- А зараз?
- Я ж їх ніколи не забуду просто...
- Не пояснюй, я все розумію.
...
Вони проговорили десь до 5. Справді, у обох сталося настільки багато подій, що навіть цих годин друзям не вистачило. Їх знайшла Кора. Усі йшли на вечерю, тож дівчинка мала привід.
- Я все думала де вас шукати, а ви ось де. Як я могла забити про ваше місце!?Вас кличуть на вечерю, ви і так сьогодні без обіду,- ображено сказала дівчинка.
- Коро! Як я за тобою скучила!
Марі обійняла кращу подругу.
- Так скучила, що навіть не сказала, що приїхала. Одразу до нього побігла.
- Вибач. Міккі скоро їде, тож в нас з тобою буде дуже багато часу.
- А ти? Надовго?
- Не знаю, але в Англію, я точно не поїду.
- Ти так змінилася...
- Ти також.
- У тебе такий акцент, аж страшно.
- Коро...я хоч і жила там майже рік, але рідну мову не забула. Ти ж бачиш.
- Бачу... Ну добре, ходімте вечеряти.
...
Вони прийшли у їдальню.
- Я думала тут нічого не змінилося...але все якось не так.
- Та ні, все як раніше. Ті ж стін і двері.
- Багато повсиновлювали?
- Ну десь 10, не більше. Скоріше навпаки, новеньких багато.
- Дуже?
- Ну не знаю? Хлопчиків з десятеро, напевно.
- Якось мені не звично,я звикла до інших правил.
- Наприклад?
- Ну...нас ніколи не примушували ходити на уроки, навіть в їдальню, ти сам мав усе вирішувати.
- Так добре напевно.
- Тут краще.
- Чого?
- Бо тут ви є.
Вони засміялися. Поївши, усі троє пішли далі говорити і грати у щось цікаве.
...
Марі прийшла в свою нову кімнату, коли на годиннику було далеко за 9. Вона тихенько відчинила двері і лягла на своє ліжко. Смішно, дівчинка досі не дізналася хто спить поруч з нею.
- Це ти приїхала з Англії?- раптом озвалася дитячий голос.
- Так... А ти що тут новенька?
- 5 місяців майже. А як ти дізналася?
- Ну я колись вже тут мешкала, 9 місяців тому...
- А мене, до речі Іринка, звати. Але тут чомусь кличуть Ярою.
- Дивно...ти ж не Ярослава. Я Марі.
- Хахаха так в нас не називають.
- Я з України! Мене Машою звати.
- Ааа. А ти їх розуміла?
- Ти про мову? Так, в мене  був чудовий вчитель.
- Класно, а я взагалі нічого не знаю.
- Ти ще маленька. Тобі скільки?
- 6.
- У тебе ще все попереду.
- А Англія далеко?
- 6 годин літаком.
- Класно, я коли виросту куплю собі літак.
- Нащо?
- Або два. Щоб ним літати. Цікаво як це?
- Колись дізнаєшся.
Марі була зачарована цією малою. Нічого завтра вона її побачить. Дівчинка точно знала, ця мала дуже красива.