мамо, або історія від духа...

17 розділ

''Знову! Все знову. Школа, ці жахливі діти, тітка. Як вже це все дістало.''
Марі встала з ліжка, швидко одягнулась, і спустилась на перший поверх.
У їдальні вже сиділа тітка.
- Привіт,- привіталася дівчинка.
- Привіт,-сказала Каті.
ЗА 7 днів тут дівчинка вже звикла до правил і традицій у цьому домі, вивчила менталітет людей, але досі не адаптувалася у новому світі. Кожен шкільний день був випробуванням для дівчинки. Навіть більше - це було щось на кшталт  моральних тортур. Тільки з Каді дівчинка залишалась такою ж радісною і щирою, як раніше.
Марі мовчки сіла за стіл і дочекалась своєї порції. Одним з правил цього дому була повна тиша застолом, тому за сніданком дівчинка просиділа мовчки.  Марі подякувала і продовжила збиратись до школи. Вона одягнула куртку і пішла на шкільний автобус. Зайшла в клас і сіла за свою останню парту. Перший урок пройшов спокійно, а ось другий...
- Мері,будь ласка, підійди сюди і розкажи нам про своє рідне місто.
Дівчинка вийшла в центр класу і почала розповідь...
" My hometown is Kuiw. And I like this city...."( Моє рідне місто- Київ. І я люблю це місто...)
- Ну далі...
Дівчинка мовчала.
- Мері продовжуй!
- Я..я більше не знаю що сказати.
Діти почали сміятися. Марі заплакала і вибігла з класу. Зайшла в гардероб і забрала свою куртку відчинила свою шафку і забрала рюкзак.
"Все,- подумала дівчинка,- з мене вистачить!"
Вона відчинила ворота і вийшла з території школи.
" Що робити,- думала Марі,- додому точно не можна. Може, спробувати знайти бібліотеку про яку розповідала Каді. Вона повинна бути недалеко звідси. Вона на сусідньому проспекті...значить недалеко.
- Вибачте,- підійшла до перехожого дівчинка,- я шукаю центральну бібліотека. Допоможіть, будь ласка, її знайти...
- Йди прямо, а потім одразу ж коли буде поворот, поверни на право.
-Дякую.
Дівчинка так і зробила. У неї було добра координація,тому Марі  одразу ж знайшла потрібний їй будинок.
Це була не просто бібліотека, це було велике старе приміщення з колонами, і великими вікнами. Дівчинка зайшла в середину і побачила величезні полиці з старими і новими книгами і  цікавий старовинний інтер'єр . Вона озирнулась навкруги і наважилась підійти до першого стелажа з книгами. Взяла першу і почала читати. Її роздуми  перервала вже не молода жінка,яка була чимось не задоволена:
-Що ти тут робиш?
- Хочу взяти якусь книгу.
- А у тебе є електронний квиток?
-Ні...
- Може ти з батьками?
Дівчинка мовчала.
-Тоді ти змушена покинути цю бібліотеку.
- Але ...я просто хотіла почитати...
-Приходь з батьками, і тоді читай скільки хочеш.
- У мене немає батьків.
-Тоді просто з кимось з дорослих. Все іди, ця будівля потребує тиші.
Але дівчинка стояла непорушно.
-Ти не чуєш, що я тобі говорю?
Мала заплакала.
-Іди, бо я буду змушена викликати охорону, а та в свою чергу твоїх опікунів.
Марі так і не пішла.
- Я дзвоню?
-Вибачте...
Перервав бібліотекарки якоїсь дідусь.
-Так, я вас слухаю.
-Ні ні вибачте за мою онуку. Це я винен:залишив її саму у такому великому залі, а сам пішов в інший. Я думав нічого не станеться...
-Це ви мене вибачте. Я не повинна була втручатися. Мені так шкода, що я знакричала на  дитину.  Вона у вас стільки пережила... Навіть говорить погано...
-Так... ми напевне підемо. Дякую за співчуття.
-А книги?
-Ми зайдемо по них завтра.
Він взяв Марі за руку і вони разом вийшли з бібліотеки.
...
- Дякую,- дівчинка ще досі плакала.
- Нема за що. Ти як тут опинилась,? Скільки тобі років?
-Мені 8.
-А чого ж ти не в школі?
-Тому що там погано. Мене там усі цькують через те що я погано розумію вашу мову...
-Дивно, мені здавалось, що  я розуміюсь в людях...  Я б ніколи не подумав що ти не місцева. Може, пішли до мене? Я не далеко живу.
-Вибачте ви хороший, але я боясь. Я ж вас зовсім не знаю...
- Там і познайомимось. Пішли?
- Ну добре...
Вони мовчи пройшли три квартали і зайшли на гарно прибране подвір'я. Дідусь жив у невеликому одноповерховому будинку, який вирізнявся серед інших.
-Заходь,- він відчинив двері і впустив дівчинку.
-У вас тут так затишно...
- Ну не знаю..у мене сумно.
- Вибачте, але ми досі не познайомились. Як вас звати?
-Точно! Я-Ферді. А тебе,маленька принцесо?
-Я Марі.
-Гарне ім'я, і ти теж гарненька.
-Дякую. А ви живете один?
-Так..
-Вибачте, я напевно багато питаю...
- Та ні.  Хочеш чаю з молоком.
-Не дуже. А у вас є какао?
-Повине бути.
-Тоді я хочу какао!
-Пішли на кухню. У мене ще цукерки є... Хочеш?
-Ні. А чому ви живете один?
-Тому що моя дружина померла.
- А діти?
- Дочка далеко.
- Вибачте. Не хочете розказувати?
- Ні...просто я,якщо чесно,збирач історій. І дуже хочу почути твою...
- Мою? Вам справді цікаво? Але наврядчи я зможу її розказати...
- Так,дуже. Чого?
-Я мало що можу сказати англійською.
- Я ще  говорю німецькою і російською.
- Я з України і я також говорю російською.
Дівчинка зраділа.
- Можна, я буду говорити нею?
- Звичайно. Тільки не смійся з мого акценту.
- Ну тоді,почнемо з того що на моє день народження я і мої батьки потрапили в аварію...