Дозволь мені пізнати тебе

5

- Я можу ввімкнути кондиціонер, якщо тобі холодно, — промовив Райлі, дивлячись на дорогу.

- Ні, все в порядку, — відповіла ніяково я, промокнувши серветками своє волосся.

Я достала з мокрої наскрізь сумки дзеркало та подивилася на себе. О Боже! І з таким виглядом мене зараз бачить Райлі? Моя туш на очах уже вдруге розтеклась по щоках, волосся виглядає мокрим воронячим гніздом на голові, а з моєї толстовки і джинсів стікає вода. Жах! Все-таки добре, що Райлі був поруч. Адже я не уявляю, що би було, якби я досі стояла на зупинці.

- Райлі... Дякую, — запинаючись сказала я, на що хлопець звернув увагу.

- Не варто. Кожен би так зробив на моєму місці, — холодним тоном відповів він.

Теж мені «майстер міняти настрій». Я не знала, що ще на це відповісти, тому промовчала. Каплі дощу з великим шумом вдарялись об скло, а густий туман накрив усе місто. Я дивилася крізь вікно на ці усі будинки й це мене заспокоювало. Задрімала. Через декілька хвилин я чую, як машина зупиняється. Я розплющую очі. Дощ уже перестав падати. Бачу свій будинок і розумію, що мені треба якнайшвидше вибратися з цієї машини. Раптом Райлі відчиняє двері зі свого боку і виходить з машини. Невже він відкриє мені двері? Пф, та де там. Так не сталося. Вийшовши, він витягнув пачку сигарет і закурив одну. Я занадто наївна. Я взяла свої мокрі речі в руки й «вивалилася» з машини. Почала шукати ключі від будинку в кишенях, але їх не було. «Боже, тільки щоб хтось був вдома» - подумала я й піднялася по своїх сходах. Подзвонила у двері та подивилася в сторону Райлі. Його погляд був прикутий до мене. Він зробив затяжку і видихнув дим у сторону, відвівши погляд. Я «закотила» очі й знову подзвонила у двері. Ну що за? Чому ніхто не відкриває? Дженні повинна бути вдома зараз. Може, дзвінок зламаний? Я постукала, але все було марно. Я продовжувала стояти під дверима.

- Проблеми? - відгукнувся хлопець, загасивши сигарету.

- Ні, все прекрасно. Я всього лише загубила ключі, та мені ніхто не відчиняє. - саркастично відповіла я.

Райлі підійшов до мене.

- Чи не варіант зателефонувати своїм рідним?

- Зараз все одно хтось повинен прийти, — відповіла я й додала: - Я не хочу тебе затримувати, ти можеш їхати.

- Ти не будеш мені вказувати, що робити. Це ж неввічливо залишити когось стояти під дверима самотнього, правда? - сказав хлопець і сів на сходах.