Сонце підземель | UKR

Події десятирічної давнини

Обшукавши всі закутки замку, включно з її вежею, але так і не знайшовши Равенну, професор перебував у поганому настрої. Зважаючи на її жахливий характер, вона вже могла бути на іншому кінці світу, і від цього йому ставало тільки гірше. Зранку, одягаючи запонки, він розгадав їхню таємницю. Ще вчора вони весь час були чорними, а зараз камені посіріли. Яка ж вона молодець, що придбала їх. Зараз вони стануть йому у нагоді.

Чоловік навіть спустився до човнової пристані, але і там нікого не було. Поруч промайнула зграя ворон, в яку чарівник вдивлявся, як міг. Але знайти одну жінку серед сотен чорних пташок так і не зміг. І на що він міг сподіватися?

Але його побоювання не виправдалися. Незабаром йому вдалося знайти її, і, як виявилося, жінка навіть не ховалася.

Професор знайшов її посеред дерев'яного мосту. Вона сиділа з підібганими ногами, притиснувшись спиною до бортику, і палила. Він обережно підійшов, переконуючись в тому, що камені в прикрасах потемніли, і спостерігаючи за чарівною зміною їх кольору, мов дитина.

Фламель не дивилася на нього, але точно знала хто прийшов і навіщо.

— Равенно, — почав неголосно.

— Навіть не думай вибачатися. Твоєї провини в тому немає. Я знаю, ти хотів як краще, — перебила холодно.

— Дозволиш? — спитав, сідаючи поруч на дерев'яну підлогу.

Дівчина кивнула.

Обидва мовчали. Професор не знав з чого почати, а Фламель не хотіла ні з ким розмовляти.

— Я ж отримувала листи навіть коли ми посварилися, — раптом подивилася на нього.

— Правильно, — кивнув, ледь усміхнувшись.

— Ти, хоча злився на мене, все одно знаходив у собі бажання написати кілька теплих рядків?

— Я завжди знайду його, якщо знадобиться.

— Але чому, Северусе? Я ж так огидно тоді себе повела. Змішала з брудом твої ідеали. А ти все одно піклувався про мене.

— Значить, то були хибні ідеали, якщо ти змогла їх стерти. Більш того, ти дала мені нові. Нову ціль і нове життя. Мені тільки спочатку було складно розпрощатися з минулим, а потім... потім я нічого крім тебе не бажав і не звеличував.

Вона усміхнулася з дрібкою гіркоти.

— Ти переоцінюєш мене, але мені приємно. Дякую, любий, — а через паузу, зітхнувши, сказала: — Всю юність я тікала від неї, думаючи, що це лише прагнення свободи. Але зараз розумію справжню причину. Підсвідомо кожен раз я хотіла, аби вона хоча б раз пішла за мною. Хотіла знати, що потрібна їй. І ці листи... дали мені надію, що ще не все втрачено. Але це був самообман. Ну і добре. Сама, виходить, своїм порадам не слідую. Досить. Ставлю на цьому хрест. Моя сім'я відтепер тільки ти і більше ніхто. Я сирота, що варто було визнати вже давно. Візьми мене за руку, Северусе, я кохаю тебе більше всього на світі.