Данило
Вона зиркнула на мою долоню, а потім несміливо усміхнулась і кивнули.
Прибувши до їдальні, я попрямував до прилавку і замовив каву. Для себе чорну, а для Аліни — з молоком. Яку вона, як виявилось, любить. Плюс один факт про сусідку зі свого поверху.
Довгий час я нічогісінько про неї не знав, а тепер дізнався бодай щось. Бо як же ж жити на одному поверсі та навпроти один одного і не знати про сусідку геть нічого? Я для себе вважав це неприпустимим.
Хоча я й не був в цьому ділі святим, та Аліна сама про мене нічого не знала. Навіть тоді, коли вся її кава опинилась на моїй сорочці, вона не впізнала мене.
Не впізнала, бо жодного разу мене не бачила.
А я її впізнав.
Бо вже бачив.
«Кінець травня, вихідний. Чую чиїсь голоси у спільному коридорі і підходжу до вхідних дверей. Дивлюсь у вічко і бачу симпатичну дівчину із пшеничним волоссям, яка розмовляє по телефону. Вона вперше тут, раніше я її не бачив. Стоїть багато речей в коробках біля дверей, двері навпроти моєї квартири. Переїжджає сюди.»
Після того я її не бачив і ми не перетиналися. Я ніколи не бачив її рано вранці, коли йшов в клініку, і ніколи не зустрічав ввечері, після закінчення робочого дня.
Сьогодні я бачив її вдруге за увесь час. Мене вона не знала і не зустрічала. Я не звинувачував її у цьому. Який сенс? Вона ж не зобовʼязана знати про все про всіх.
Я подякував за каву і повернувся до Аліни. На мій подив, дівчина вже не виглядала такою нашуганою та нервовою, якою вона постала переді мною вперше. Тепер Аліна дивилася в сторону вікна, де світило яскраве зимове сонце.
Сонце.
Сьогодні.
Не хочу, не люблю його.
Особливо сьогодні.
Краще б уже темний день і жодного світла.
ВИ ЧИТАЄТЕ
Хімія наших життів
Lãng mạnАліна: Я зв'язалася не з тою людиною і винна йому немало грошей. В момент, коли все мало скінчитись, я знову маю шукати нову суму. Мене переслідують його люди. Вдень вони не лякають, та вночі емоції дають собі свободу у вигляді нічних кошмарів.Та ос...
