Хімія наших життів

4. Я не вмію правильно знайомитися із людьми. Чи лише із цією людиною не змогла?

Аліна

Я подивилася на ту невелику калюжу кави, що розтеклася по білій плитці, а поті швидко підняла голову і побачила жертву своєї необережності.
Всесвіте, як я додумалась не почути кроки позаду себе і з усього розмаху врізатися в найпривабливішого лікаря, якого я коли-небудь зустрічала?!
Вся моя кава, в яку було додане холодне молоко, опинилася на його чорній, як і його волосся, сорочці. На диво, білий халат так і залишився білим. Жодна краплина кави не потрапила на нього.
Я з переляку випустила стаканчик і закрила рота долонями. Цей привабливий молодий чоловік явно не очікував, що на нього зараз виллється чийсь напій. Він закотив очі, струсив руками і тільки і сказав:
—Бодай йому грець!
Після чого розвернувся і вилетів геть із їдальні. І на мене і не зиркнув.
Я навіть не встигла запропонувати йому серветку. Хоча що би виправила та серветка?!
Він зник із мого поля зору. Я почувалася пригніченою і до біса дурною. Необережна, дурна і неуважна. Всі найжахливіші якості в одному флаконі.
Тепер і кави перехотілося. Нічого не хочу. Зовсім нічого.
Розчавлена і з румʼянцем сорому я вийшла із їдальні і просто попрямувала коридором. Наївна Аліна сподівалась, що знайде сестру, а натомість...
Поштовх.
Мене схопили чиїсь худі руки і притягнули до себе.
—Божечки, Аліно! Нарешті ти тут!
Дівчина.
І цей голос я впізнала.
Діана.
Я підняла голову і поглянула на неї. Маківку прикрашало волосся кольору моря, а на очах був нанесений цікавий та яскравий макіяж. Певно, ця дівчина любить пробувати всілякі ектравагантні образи.
—Діано, де вона?
Дівчина відпустила мене і зробила крок назад.
—Все гаразд. Ну...майже.
Мої очі полізли нагору.
—Її поклали в стаціонар. Все складно.
А тепер сльози встали завісою.
—Що сталося?
Я не втрималася і вигукнула це голосніше, ніж говорю зазвичай. Це не був крик, але і звичним питанням назвати це складно.
—Діано? Прошу, не мовчи!
—Ніну... — і тут Діана замовкла і зазирнула за мою спину. Її обличчя витягнулося в подиві, а тоді...
—Перепрошую, але тут лікарня. Чи не могли б ви так не галасувати?
Тон.
Я чула його раніше.
Кілька хвилин тому.
Невже...ні! Ні, будь ласка! Я не повернусь назад! Я ж не зможу без ноти сорому навіть в очі йому глянути!
—Ми дуже сильно перепрошуємо, Даниле Володимировичу. Просто дівчина дуже переживає за сестру.
—Ніну Станевську?
Всі імена, що я зараз почула, блискавкою промайнули в моїй голові. А за цим прийшло усвідомлення: я вмудрилась облити кавою нового лікаря своєї сестри. Яка все таки молодець!
—Саме про неї.
—Дозвольте, я сам із нею поговорю, — сказав голос у мене за спиною, а потім сильна чоловіча рука обережно торкнулась мого ліктя.
—Я поїду додому, Аліно. Твоя сестра зараз під наглядом, тому...
—Гаразд, на все добре.
Діана зникла з мого поля зору, а я розвернулась навколо власної осі.
—Я оглянув Вашу сестру, вони встигли прийти перед моїм виходом на перерву.
—То...що з нею?
—Вірогідніш за все, внеї апендецит. Мій колега-хірург вважає так само. У неї візьмуть всі необхідні аналізи, а потім якомога швидше прооперують. Після цього її очікують декілька тижнів реабілітації. Або менше, подивимось на її стан після операції.
Після його слів я трохи заспокоїлась і заплющила очі. Та все одно малий відсоток переживань продовжував лоскотати мою душу.
—Вам необхідно заспокоїтись, — знову спокійним тоном сказав Данило. — Своїми хвилюваннями Ви сестрі ніяк не допоможете.
Ледь чутний вдих, за ним видих. Мені терміново потрібна була якась рідина. Хочу пити.
Я вже збиралася йти, та мої ноги просто вклякли на місці і не дозволяли зрушити й на міліметр. Повітря неначе застигло.
Зʼявилося дивне відчуття, що я не збиралася нікуди іти. Немов і не хотілось зовсім.
Ми з Данилом продовжували стояти, як вкопані. Принаймні, вкопаною себе почувала я. А він...навіть не знаю. Пора вже розплющити очі.
Повіки повільно розімкнулись.
Ось він, знову став переді мною. Він був високим.
І...привабливим?
Тепер мені вдалося розгледіти його краще. Він виглядав на декілька років старшим за мене. Йому двадцять пʼять? Чи мої очі мене обманюють?
Але все ж, заперечити його природну привабливість було неможливо.
Чорна густа копиця волосся, насичені темно-карі очі, стетоскоп на міцній шиї і цупкий білий халат, під якими красувалася чорна якісна сорочка та сірі штани. Цього разу халат був застебнутим на декілька ґудзиків зверху.
На мить мені здалося, що я занадто сильно задивилась на Данила Володимировича. Але...мені ж із цією людиною розмовляти.
—Пробачте, — вдалося мені вимовити. Але це було абсолютно щиро. Мала ж я рано чи пізно це сказати.
—За що?
Його голос був абсолютно спокійним. Серйозним, але при цьому лагідним і навіть співчутливим.
—Я насмілилась облити Вас кавою, і мені дуже прикро. А ще підняла голос посеред коридору, через що тепер почуваюся безсовісною.
Сильна чоловіча рука лягла мені на лікоть. Всесвіт знає чому, та моїм тілом неначе пробіглася зграя мурах.
—Ви не безсовісна, запевняю. — В голосі чулася посмішка, та обличчя його було непорушним. Навіть натяку на те, що він ось-ось посміхнеться. — А щодо кави не переживайте. Я відмився, як би це дивно не звучало, і серветки мені в цьому допомогли. У всякому випадку Ви мене не обпекли, і це мене тішить.
—Все одно мені шкода. Я перервала Вашу обідню перерву.
—Можемо провести її разом.
Мої брови в подиві поповзли догори. Він зараз серйозно?
—Ви так і не попили кави, як хотіли. А я теж звик пити каву о такій порі. Зіставите мені компанію?
Він відпустив мій лікоть і цього разу простягнув мені долоню, запрошуючи піти.