Хімія наших життів

34. Я не лякаюся подіям в лікарні. Але не цього разу

Данило

Стефанія, немов на зло мені, знову прибирала мої папери і носилася з медичними картами, мов та прибиральниця. Ясна річ, ця метушня абсолютно не входила в список її обовʼязків.

Мене дратувала її присутність тут і зараз. В мою обідню перерву.

Яка настала чи не занадто швидко. Цей день пролетить в одну мить, закладаюсь.

—Стефаніє, ти вільна.

Я це повторив, мабуть, вже тричі. Але марно. Вона все одно бігала по кабінету, намагаючись якось привернути до себе увагу. Не сумніваюся, вона здібна і сумлінна, але інколи такий прояв своїх якостей переходить усі межі.

—Я ще трохи...

—Ні. Ти зараз підеш.

Мій голос звучав твердо, немов камінь. Я не міг цього терпіти. Не тепер, коли в мене є дівчина, яку я люблю. І Стефанія прекрасно про це знала.

Та навіть попри це намагалася знайти якісь приховані стежки до мого серця. Я ніколи її не зрозумію: вона бачить, що я не цікавлюсь нею як дівчиною, та все одно наполягає на своєму і намагається проводити ще більше часу зі мною.

—Йди. Зараз.

Вона завмерла, насупилась. Але таки вийшла геть, кинувши на мене зловісний погляд. Схоже, щойно вона мене зненавиділа.

Якось навіть стало легше.

***

—Вороненя!

Я не чекав, що Дарка ось так застане мене коло рецепції, та вона це зробила.

—Я ж казала, що він озветься, — сказала вона до чоловіка, що стояв поряд. На мить я зашарівся, бо ніяк не очікував побачити світле пшеничне волосся та проникливі зелені очі. Які я, ясна річ, бачив.

—Назар? — вихопилось у мене з ноткою подиву. Він усміхнувся мені і простягнув руку для привітання. Хай там як я був здивований, але бачити цього чоловіка мені було більш ніж приємно.

—Привіт, Даниле. Ти зараз вільний?

В цей момент Дарка мене обійняла, попрощалась із Назаром і побігла вглиб коридору, до свого кабінету.

—У Вас щось термінове? — поцікавився я у чоловіка. Він стиснув губи і кивнув. — Це стосується Вашого...

—Ні. В мене все гаразд.

Його голос в момент став серйозним.