Данило
Лежачи на канапі, я думав про неї.
Поцілунок.
Поцілунок.
Поцілунок.
Поцілунок.
Вона поцілувала мене.
Аліна поцілувала мене.
Це те, чого я так хотів і те, чого я водночас так боявся.
Я не дозволяв новим людям заходити в своє життя, не дозволяв любити.
І зараз не дозволяю.
Та хіба мене хтось питав, чого я хочу, а чого — ні?
У почуттів немає кордонів чи якихось заборон. Вони самі вирішують, коли приходити, коли йти і що робити з людиною, яку вони захопили.
Мене вони скували в найнеочікуваніший момент. Я не хотів їх впускати в своє життя, а натомість...
Натомість у мені зараз буря почуттів.
Я знову згадав цей вечір:
«—Дякую, що підвіз мене сьогодні до лікарні. Я так тобі нічого й не сказала, відтоді як ми розбіглися.»
«—Творчість — сама по собі цікава штука. Вона може багато розповісти про людину. Це свого роду самовираження.»
Але я не очікував почути від неї запитання про мого тата.
«—Чому він помер?»
«—Співчуваю вам із Тимуром.»
Мені вже давно не ставили подібних питань, та і я нікому й не розповідав. Крім Дарки. Вона була тією людиною, яка варта довіри. Та тепер зʼявилась Аліна, з якою я тепер перетинався майже чи не щодня.
Поруч із нею я відчував себе...собою. Ця дівчина випромінювала світло навіть посеред темної ночі. І, коли вона була недалеко від мене, то могла осяяти своїм позитивом та своїми почуттями всі тіні навколо моєї душі. Могла без проблем розігнати їх геть.
Від неї віяло добротою і світлом.
І довірою.
Тому я їй і розповів про тата. Захотів стати до неї ближче.
ВИ ЧИТАЄТЕ
Хімія наших життів
Lãng mạnАліна: Я зв'язалася не з тою людиною і винна йому немало грошей. В момент, коли все мало скінчитись, я знову маю шукати нову суму. Мене переслідують його люди. Вдень вони не лякають, та вночі емоції дають собі свободу у вигляді нічних кошмарів.Та ос...
