Пройти крізь туман: за межами реальності(Заморожено)

Адаптуватися не так вже й легко

Мія з хранителями вийшла назовні. Було холодно. Та й це не дивно. Антарктида як не як. Зимовий материк. Але Ріта виглядала так, ніби зараз літо. Легеньке плаття.
"Як їй не холодно?? А, ну так, хранителька вогню. Як я забула?"
На щастя, Еміль дав їй благословення. Захист від крижаного холоду. Благословення, яке дається завдяки поцілунку в лоб. Дивний спосіб, але Ріта запевнила, що це звичний спосіб для хранителів давати благословення.
"Гаразд. Ріті я довіряю."
Сніг. Всюди сніг. Лише сніг.
"Тск... Таким темпом, я зненавиджу білий колір. А це взагалі-то колір мого волосся!"
Вони йшли вперед.
"Я вже жалію, що погодилася вийти."
Все дратує.
- Ще довг... Стоп. Що це?
Мія побачила, як щось ворухнулося за крижаною скелею.
- Ах, тобі сподобається. - усміхнувшись, промовив Еміль.
- Хм?
Ріта несвідомо напружилася.
Мія повільно підійшла ближче. Її очі розширилася у здивуванні.
- Ах... - Ріта несподівано видихнула, прикривши рот рукою.
- Пінгвін.
Маленький пінгвін бігав по снігу.
- Вау.
Еміль підійшов близько до нього. Пінгвінятко, на диво, не втік, даючи хранителю себе погладити. Вже звик до нього. Довіряє.
- Ходіть ближче.
Дівчата почали повільно підходити ближче. Пінгвін напружився, але не відійшов. Мія легенько протянула руку і погладила його.
"Божечки, який він милий."
- Маленьке створіння природи, де твої батьки? - запитав Еміль розслабленим голосом, щоб не налякати.
Пінгвін нахилив голову.
"Як мило! Божечки, я не можу. Я зараз помру від милоти."
- Хіба він зрозуміє? - Ріта запитала з підозрою.
Ніби відповідаючи на її питання, пінгвін почав кудись йти.
"Божечки, ці маленькі лапки."
- Як бачиш, зрозумів. - Еміль обійняв свою колишню підопічну за плечі.
Ріта не була проти. Та й навпаки, вона дуже тактильна.
Дивно трохи, але вони швидко знайшли спільну мову. Хоча ні, не дивно, вона було його підопічною в минулому. Але... Невже зв'язок настільки сильний? Навіть не пам'ятаючи його, Ріта йому довіряє і комфортно себе почуває.
Вони прямували за пінгвіном. За кілька хвилин перед ними відкрилося ціла зграя пінгвінів.
- Вау. Які милі. Я не витримаю. Тепер пінгвіни це мої улюблені тварини.
- Ходімо ближче.

- Міє, дивись не впади. - кричала Ріта.
Вони вже кілька годин гуляли по Антрактиді. Мія, яка побачила, як пінгвіни з'їжають з горки, щоб спуститися, теж захотіла спробувати. Еміль навчив її з'їджати на ногах, огорнувши горку льодом. Було кілька падінь, але нічого страшного. І хоча Мія вже могла самостійно спускатися, її хранителька все ще хвилювалася за дівчину.
- Все гаразд. Я обереж... ах... - невдало поставила ногу. Зачепилася. Дівчина вже приготовилась до падіння.
- Міє! - крикнула Ріта.
Мія прикрила очі, але падіння не сталося. Коли дівчина відкрила очі, то зрозуміла, що вона на руках. На руках Еміля.
- Обережно. - спокійно промовив хлопець.
- А, так, дякую. - ніяково відповіла дівчина. Їй було соромно, що вона відразу впала, після своїх же слів.
- Ти як? - запитала хранителька вогню.
- Нормально.
Було весело.
"Можливо, все таки не дарма я вийшла назовні?"