Безумець і його проблеми. Том 1

Розділ 33: Руки покарання

Весь час доводилось ховатись. Пильнувати за кожним зустрічним обличчям. Нікому не довіряти. Ні з ким не перетинатись. Ломбрадо Мурр знав, що він приречений. Він сам поставив хрест на своє подальше життя. Його могли осудити та відправити у в'язницю, але він добре усвідомлював, що це малоймовірно. Смерть військового не могла так легко зійти з рук. В'язниця стал б подарунком.

Сховавшись за розмальованим парканом, Ломбардо опустився на коліна та почав перераховувати кількість набоїв. Пальці перебирали їх один за другим - півтори обойми. Цього було не просто достатньо, а навіть надмірно. Хоча Ломбардо все одно переймався, що могло не вистачити. Боявся, що в момент стресу почне імпульсивно стріляти і марно витратить весь боєзапас. Недовіряв собі. Навіть кинутий алкоголізм не вселяв надії.

- Дідько, - прошепотів він, тяжко дихаючи, і запхав набої назад в кишеню.

Озирнувся - нікого. За спиною постійно хтось увижався. Почулись кроки. Ось це вже було правдою. Ломбардо притулився спиною до паркану і затих. Важкий наступ чоботів відразу видав поліцейського. Звичайний патрульний форсер. Одного його вправного удару вистачило б щоб відправити втікача в нокаут. Тим паче, що за останні два роки він сильно запустив свою фізичну підготовку.

Коли стало тихіше, Ломбардо підвівся та пішов далі. Він знав, де сьогодні збирається бути Біті Брейкер. Знав про ресторан "Партинія". Біті вже їздив туди робити замовлення і Ломбардо якраз тоді пересувався слідом. Цього вечора настав час, коли пора було наносити удар.

Поправивши капюшон, він рушив далі. Пересувався малолюдними вулицями. Здогадувався, що кілька разів його вже впізнавали, але сподівався, що на слід не встали. Лише сподівався. Не перевіряв - не було часу.

Селена вже сховалась за горизонтом. Вуличні ліхтарі активно освітлювали околицю. До ресторану вже було недалеко, кілька кварталів. Ломбардо рухався через невеличкий спальний район впоперек вулиці, щоб швидше дістатись до місця призначення.

- Ані руш! - почулось ззаду.

За ним справді встали на слід. Він попався. Ломбардо одразу підняв руки. Не спішив розвертатись.

- Покажи своє обличчя! - продовжив говорити чоловік позаду.

- Я спішу, - спробував викрутитись Ломбардо. - Я справді не встигаю на зустріч.