Дволикі

8. Крок вперед, два кроки назад

Той, хто контролює інших, сильний, але той, хто вміє контролювати себе – набагато сильніший.
Лао Цзи

          Ніщо так не вибиває з колії, як плани, які порушили. Чимін розраховував пролежати весь день у ліжку, або дивитись у стелю, або лопати бульбашки у грі на телефоні. Настрій відповідає лише нічогонеробленню, але Сокджину все одно на його рефлексію і тим паче на його плани, він вламується до його кімнати, навіть не постукавши у двері, чим дуже сильно дратував. У голові хлопця з’являється люта думка, що він не проти залишитись єдиним у світі, тільки щоб його не чіпали. Хочеться когось вбити, можна навіть з особливою жорстокістю. Але через декілька секунд агресія уходить, це ж Сокджин, на нього неможливо злитись, його неможливо ненавидити, і Чимін просто сідає на ліжко, дивлячись скляними очима собі під ноги.

          —Чому ти ще неодягнений?

          Подивившись на Сокджина, Чимін закочує очі.
          —Тільки не кажи, що мені знов потрібно до цього… —він запинається, підбираючи слово пристойніше, і випалює, наче лайку, — психологу?

          —Ти обіцяв, —давить Сокджин.

          —Джин, не обіцяв. Я сказав, що спробую. Спробував, навіть два рази, і майже помер там, розважаючи того лікаря; мені не сподобалось і повторювати ще раз не хочу. Ця річь не працює, пропоную просто залишити як є.

          —Чорт би тебе забрав, пак Чимін! Ти знову за старе? –чоловік підіймає голос і впивається пальцями у двірний отвір так сильно, наче хоче зламати його. –Як ти не зрозумієш? Ну же, друже, допоможи мені! Я не завжди зможу бути поруч. Ти повинен рухатись уперед, а не падати ще нижче!

          —Я знаю, —голос Чиміна тремтить, і він у судомах ковтає. –Знаю і готовий до цього.

          —До чого готовий? Скажи? Ось що ти будеш робити, якщо мене раптом не стане? Ну же, розкажи мені, я весь в увазі!

          Розмова явно не в те русло йде, і розмірковувати над відповідями на подібні питання не хочеться. Хоча Чимін уже давно думав над тим, що одного разу його друг не витримає і звалить до чортів собачих, знайде собі дівчину або хлопця, на крайній край. Нормального такого, адекватного, без тарганів і проблем: він не непритомніє при будь—якому зручному і незручному випадку; не стане сахатися від дружніх обіймів; з яким можна спокійно поговорити про все на світі, не боячись порушити тендітну душевну рівновагу, сказавши щось не те.

      Чиміну багато чого хочеться відповісти, але мова німіє, не повертаючись. Він лише відкриває рота, але не може вимовити жодного звуку у своє виправдання. Останнім часом все складніше контролювати свої думки, скрізь видніється каверза і змова. Йому раптом здається, що за словами Сокджина приховано щось більше, щось страшне, і розум відмовлявся навіть приймати подібне, відкидаючи думку, немов чужорідне тіло.

       «…Якщо мене раптом не стане». Що він має на увазі? — подумки жахається Чимін і дивиться у вічі другові. Він не сказав, що якось піде, він сказав «раптом не стане». Побачене не тішить. З якого часу в його очах стільки болю? Невже це він довів раніше нічим непохитну і життєрадісну людину до такого стану? Сокджин сильно схуд, став блідий, під очима залягли тіні, і в цілому виглядає дуже стомлено. До всіх внутрішніх проблем Чиміна додається гостре почуття провини перед другом. Та й не друг йому Сокджин давно, а скоріше брат, бо ближче й ріднішої людини в нього ніколи не було і не буде. Якщо він і готовий чимось пожертвувати, наступити собі на горло всупереч будь—якій логіці та почуття самозбереження, то лише заради нього.

       — Дай мені десять хвилин.
Уникаючи зайвих думок, Чимін відкриває шафу, витягає злегка затерті шкіряні штани, що бачила краєвиди, але дуже дорогу чорну футболку з принтом у вигляді голови козла і з похабним написом, переодягається. Парою спритних рухів підводить очі і укладає волосся так, щоб чубчик сильніше падав на очі. Йому не хочеться, щоби на нього дивилися. Йому не хочеться ні на кого дивитися.

      Сокджин знову відвозить його до Намджуна, який дратує навіть на відстані, перебувати ж поруч із ним було практично неможливо. Чимін відчуває гостру ворожість до людини, яка насильно лізе до неї в душу і подумки прагне її вбити.

      Світлий просторий кабінет дратує. Ніжну кремову оббивку меблів хочеться порізати на клапті, а веселенькі білі чашки в блакитну квіточку розбити об голову психолога. Власне, самого психолога теж хочеться прикінчити якимось особливо витонченим способом; чомусь варіант, де можна перерізати йому горлянку, щоб змусити навіки замовкнути, здається особливо привабливим і навіть творчим.

      Намджун каже, не затикаючись. Голос у нього такий низький, спокійний і розмірений — мабуть, саме таким голосом можна умовляти важких підлітків та асоціальних елементів, вселяючи, що добре, а що погано. Чимін весь час чуються в голосі нотки зневаги і переваги, йому здається, що психолог зовсім не хоче йому допомогти, він хоче його викрити. У чому саме — поки що незрозуміло, але це явно не схоже на бажання допомогти, і питання в нього начебто нічого не значущі, але каверзні, Чиміну їх неприємно слухати, неприємно чути його голос і зовсім не подобається це місце. Тут навіть пахне небезпекою, стерильною правильністю і чимось таким, що може ще кардинальніше змінити його життя на гірший бік.

      «Він хоче вивернути мої думки навиворіт. Я нічого не зробив, але тепер постійно почуваюся винним», — дратується Чимін і раптом розуміє, що агресивність здорово допомагає впоратися зі страхом. Він знає, що боїться. Його лякають чужі люди, здається, страшно навіть припустити думку, що ця людина захоче наблизитись до неї і доторкнутися. А він явно хоче, тому що часто піднімається зі свого місця, проходить повз і підходить до вікна, повертається спиною і так стоїть деякий час.

      «Хоче приспати мою пильність і показати, що йому начхати на мене. Думає, якщо повернувся до мене спиною, то я вирішу, що він не небезпечний».

       — Що ти відчуваєш, Чиміне? — питає він у черговий раз, і хлопець здригається, бо психолог дуже пильно дивиться. Відвести погляд – показати слабкість. Чимін мружить очі і дивиться у відповідь, зло і напружено, очі починає саднить, серце надривається від ударів, але він терпить доти, поки Намджун не відводить погляд. Хоче порадіти маленькій перемозі, але бачить усмішку на обличчі психолога, ледь помітну, якби не довбали ямочки на щоках, то й не звернув би уваги.

      «Він просто грає. Бісов знавець людських душ, він зрозумів, що мені потрібна ця маленька перемога, і дав її мені. Я нікчема".