Дволикі

7. Договір між старими друзями

Той, хто бореться з чудовиськами, слід подбати про те, щоб самому не перетворитися на чудовисько.
Фрідріх Ніцше

          —От цапа уразлива, —обурився Юнгі, в п’яте набираючи номер на телефоні і вислуховуючи набридливу порцію гудків. –Невже навіть трубку не візьмеш?

          Майже доїхавши до потрібної адреси, детектив раптово зрозумів, що дуже сильно зголоднів, а зупинився біля невеличкого ресторану з домашньою їжею. День був напруженим, а в нього макової росини з ранку у роті не було, він вже відчував, як впав тиск, настрій і взагалі все, що може впасти.

          Замовивши найбільшу порцію рамена і свинячих реберець, Юнгі почав механічно їсти, при цьому не на хвилину не забуваючи про справу. Щоб вмовити друга допомогти, прийдеться не погано постаратись —  минулого разу той ясно дав зрозуміти, що більше і пальцем не ворухне заради нього.

          «Напевно, треба було взяти який—небудь хабар чи подарунок», —запізно прийшов до тями Шуга і став напружено згадувати улюблену фірму товариша. У голові відчайдушно крутились декілька назв, але не одно так і не з’явилось на поверхні.

          Заглушивши голод, детектив повернувся до машини, увімкнувши навігатор і подивився, де знаходяться поруч магазини алкоголю, але він вже проїхав достатньо далеко від центру, а офіс знаходиться у такій дупі, що поруч жодного пристойного магазину.

          —Не доля, друже І взагалі пити погано, —прийшов він до висновку закурюючи і вдихаючи порцію диму у відкритому вікну, коли повільно приїхав до потрібного місця.

          Після останньої зустрічі там нічого не змінилось. Все там сіра двоповерхова будівля, непримітне і нічим не привабливе; ніяких вивісок; і все таж кафе—булочна по сусідству, у якому взагалі немає відвідувачів. А навкруги порожні незаселені будинки, якісь підворіття і темні провулки. Мертвий район. Але місце без людей, саме те, що потрібно для збереження анонімності клієнтів.

          Пригальмувавши поруч із дорогим чорним тонованим марседесом, Юнгі подивився на круту машину. Більше нікого припаркованого біля офісу не було, а друг його ніколи не сяде за кермо, тому можна припустити, що машина йому не належить. Скоріш за все, клієнт, до того ж і не бідний, зовсім не бідний, у самого Юнгі навіть пальці на ногах стиснулися від заздрощів – завжди хотів подібне авто, але щоб на таку заробити, йому потрібно працювати і працювати. Років триста. І взагалі – з такими успіхами, які в нього зараз на роботі, ця мрія, скоріш за все, так і залишиться мрією, залишивши негативною кармою на всі останні роки.

          Роздивившись машину, Юнгі написав в інтернет—пошук її модель і тяжко проковтнув – таких автівок у Кореї було не більше півсотні, і мали їх тільки дуже—дуже круті хлопці. Так що за пташка прилетіла у таку тишу? Ще раз набравши номер, біло чутно гудки і кинув телефон на сидіння.

          —Ну і хрон з тобою. Все, прийду без попередження і запрошення. І навіть без алкоголю.

          Але із машини так і не вийшов, дивлячись на ту автівку, яка з кожною хвилиною здавалась все краще і краще, то на вихід із будівлі – якщо на прийомі зараз якась відома зірка, то краще сидіти мовчки і не починати відновлення відносин зі старим другом з конфлікту. Чекати довелося довго, прийом зазвичай йде годину, максимум —  півтори, і час вже був давно вичерпаний. Засумнівавшись у тому, що треба продовжити очікування, Юнгі зачиним за свою двері і пішов до місця призначення. Можливо, машина належала не клієнту і взагалі просто так тут знаходиться, а він як дурень сидить вже дві години і чекає з моря погоди.

          Піднявшись на другий поверх, він обережно подивився у коридор. Там нікого немає, місце миловидної секретарки, яку він запам’ятав по останній зустрічі, також порожнє. Психанув на свою невпевненість, Юнгі впевненими кроками пішов до єдиної двері з іменною табличкою «Кім Намджун – приватний психолог». Він вже майже стукає, як двері раптово відчиняються, і перед очами стає просторий світлий кабінет і Намджун, у якого він здивування очі становляться більше. Поки психолог притримує двері, із кабінету виходить хлопець. Чорне блискуче волосся, чорний одяг і чорні бездонні очі роблять його схожим на Бога смерті. Юнгі наче током вдарило, він стоїть як статуя, а незнайомець ковзає повз, майже врізаючись у нього, але дуже спритно і якось граціозно повертається – детектив готовий поспорити, що хлопець використовував якийсь балетний прийом, при цьому навіть не подивившись на нього.

          —До зустрічі. І подумай ще раз о нашій розмові, —прощається Намджун, але той ніяк не реагує, через декілька секунд безшумно ховаючись на сходах.

          —Якого чорта ти тут забув, Мін Юнгі? Я вже обіцяв кинути тебе зі сходів у той момент, коли побачу.

          —Хто цей хлопець? –питає Юнгі, практично позабувши о причині свого візиту, і чомусь одразу ревниво роздивившись Намджуна. –Коханець?

          —Ах ти ж підор старий! –вибухає психолог, миттєво забувши о серйозності, інтелігентності і про те, що він здається доросла адекватна людина. Схопивши Шугу за комір, він відвів його до виходу. –Вали звідси, поки у вікно тебе не кинув, недоросль сушена!

          Детектив нарешті згадує, що він все ж таки прийщов сюди не для розбірок а взагалі хотів помиритися, тому розкидає руки, вчепившись мертвою хваткою у дверний отвір. Намджун вище і, по ідеї, сильніше, але Юнгі також не простий хлопець, старанно тримається і кричить:
          —Перемовини. Я прийшов на перемовини. Неможна викидати парламентера на вихід!

          —Можна, якщо він гівнюк, —незворушно заявляє Намджун, але напір ослаблює. –Ви тільки подивіться, як розкричався. Гаразд—гаразд. У тебе є три хвилини, і за цей час ти повинен навести мені достатньо важливий аргумент, чому я не повинен тебе вбивати.

          —Я з поліції. Мене не можна вбивати, —усміхнувся детектив, який готовий вже отримати новий пендель, на який він, в принципі, заслуговує.

          —Гаразд.

          Його несподівано опускають, і не очікувавши такого фінта Шуга ледве не сідає на підлогу. Він не розуміючи дивиться на друга, без звука то відчиняючи, то закриваючи рота і не знає, куди діти не сказані оправдання. Промовчати чи все ж таки почати оправдовуватись і вибачатись?

          —Тобто ти мене пробачаєш?

          —А ти прийшов вибачатись?

          По виразу обличчя одразу становиться зрозуміло, що ні один, ні другий не думали про такий бік подій: тобто Намджун не збирався пробачати, а Шуга і не планував вибачатись, але продовжувати конфлікт далі вже якось не цікаво і немає сенсу.

          —Просто мені потрібно з тобою поговорити. І якщо ти сам прийшов і вибачаєшся…

          Юнгі, наче лимон з’їв, кривиться, не таючись, почувши навмисну паузу у реченні, а потім думає і киває. Краще так. Він не дитина, щоб упиратись. Тим паче без слів це було найбільше, що він міг, і психолог це прекрасно знає. Судячи з його погляду, він залишився досить задоволеним, конфлікт тепер вичерпаний.

          І ось він сидить на м’якому маленькому диванчику на коротких кривих ніжках і спостерігає, як Хосок – помічник і секретар Намджуна – розливає каву по чашкам і ставить на стіл печиво у плетеній корзинці. Хосоку точно було цікаво, він із уважною зацікавленістю дивився на детектива, а потім із усмішкою на психолога, але мовчить. Шуга не думає, що може бути цікавим – зовнішність у нього доволі пересічна, навіть нудна: він невисокий, худий і блідий, а колеги завжди говорять, що через свою завжди кислу фізіономію він схожий на незадоволеного старигана і веде себе як стариган. Постійно буркотить, завжди похмурий, сонний і завжди одягає нудну чорну одежу, яка робить його зовсім непомітним і він не запам’ятовується. І ніхто ні разу не подумав, що Юнгі це цілком влаштовує, і взагалі чорний – це його улюблений колір, він його заспокоює.

          А ось Хосок яскравий, починаючи від незграбно—кислотних кросівок до светра всіх кольорів веселки, усміхнений і чимось нагадує сонечко. Від нього навіть пахне сонячно, чимось апельсиновим та свіжим. Він кидає кокетливий погляд у бік детектива, підморгує, і той мало не давиться крихтами печива, через що бентежиться і шкодує, що повівся на халявну насолоду.

       — Я можу йти додому?

       — Звісно, ти вільний до завтра. Тільки прийди на годину раніше, мені зі звітами треба розібратися, Намджун видихає, а потім раптом додає з натиском: — Візьми таксі, не ходи пішки. Сам знаєш чому.

      Той киває і ховається за дверима, кинувши багатозначне і тягуче «до побачення» чи то Намджуну, чи Юнгі, але детектив вже втрачає до нього інтерес, зачепившись за попередню фразу. Це просто занепокоєння про співробітника, або Хосок трохи ближче до пересічного співробітника? Ні, Намджун натурал до мозку кісток, тож за фразою, швидше за все, ховається зовсім інший зміст. Залишає в думці позначку, щоб не забути і акуратно все дізнатися. Чомусь це видається важливим.

      Намджун сидить і перегортає документи, потім закриває папку і дивиться на Юнги. Той тремтить волосся на потилиці і криво посміхається. Йому хочеться курити, але попільничку ніхто не запропонував, отже, доведеться терпіти.

       — Навіщо завітав? Виглядаєш хрінова, якщо чесно. Випиваєш?

      «Ну ось, почалося», — це трохи не те, що потрібно, але детектив звично огризається, тому що ще точно не знає, з чого почати розмову. — Тобі на перше запитання відповісти чи на друге?

       — Мабуть, на перший. По другому і так все ясно, — парирує він, і Юнгі закочує очі.

       — Айгу, Намджуне, ти не змінюєшся. Все такий же говнюк з язиком без кісток.

       — А ти так само, як і десять років тому, реагуєш. То що тебе привело?

      Юнгі збирається з духом і починає викладати подробиці справи "Нічного Мисливця", він навіть простягає товаришу флешку з матеріалами. Намджун не ламається, негайно відкриває ноутбук та підключає її. Побіжно гортає фото жертв, нервово кусає пухкі губи і морщиться, але, в принципі, тримається добре і навіть якось не дуже дивується з усього.

       — Скільки вже жертв?

      Психолог несподівано швидко переходить до справи, і Шуга не витримує, схоплюється з місця та починає нарізати кола кабінетом. Йому хочеться поскаржитися, вивалити наболіле і, нарешті, дійти деяких висновків. Адже ніщо так не допомагає зрозуміти суть справи, як пояснення цієї справи комусь ще. Те, що відбувається так сильно нагадує їхні старі посиденьки, що десь у глибині душі у Юнгі трохи щипає образа, але він запихає її подалі. Чи не час рефлексувати.

      — За три роки — тринадцять. У шістнадцятому році три жертви, по одній на кожен місяць осені. Найбільший пік убивств припав на жовтень—листопад сімнадцятого — за цей період знайдено вісім жертв. Вбивав хаотично, а не у певні дні тижня, — Юнгі закушує губу і дивиться в одну точку, згадуючи той непростий для відділу час. Декілька людей не витримали і звільнилися, а сам детектив досі іноді бачить кошмари, забути таке він не зможе ніколи. — Випотрошені по—звірячому: розчленована, здерта шкіра, квіти в роті. Сам бачиш на фото. У вісімнадцятому було тихо, хоча ми готувалися до осіннього загострення, і ось цього року знову… За два тижні два нові трупи. Неначе довго терпів і зірвався. Почерк той самий, хіба що можу додати: він удосконалюється. Усі жертви повністю знекровлені, шкіра знята професійно, якщо взагалі можна говорити про зняття людської шкіри в наш час. Тіла вкриті воском, надрізи дуже акуратні, точні. Свідків немає, доказів немає, зачіпок — лише одна, і то виявили її тільки сьогодні, хоча боюся, що користі від неї буде небагато.

       — Тринадцять… — тихо повторює Намджун.

       — Саме! Боюся, рік закінчиться кошмарно. Цей чортів серійний вбивця справжній псих і зупинятися явно не збирається. Усі жертви віком від дев'ятнадцяти до двадцяти п'яти років, молоді, красиві, перспективні. Останній убитий — дуже популярна модель з відомого агентства, решта теж тією чи іншою мірою пов'язані з шоу—бізнесом, хто моделями підробляв, хто рекламував щось або були трійні.

       — Тобто обирає лише гарних. Він може і сам бути пов'язаний зі світом шоу—бізнесу, — Намджун гортає фото вбитих, вишукуючи схожі риси. — Не бачу нічого спільного між ними: зовнішність, зріст, волосся, очі… нічого. Тільки робота у всіх схожа.

      — Це ми вже перевірили. Чи подумали, можливо, у нього особисті рахунки? Невдала кар'єра, хотів стати актором чи айдолом, не зрослося, образився на весь світ, почав мстити. Або він просто виродок, має якісь фізичні каліцтва і так компенсує свої недоліки, потворюючи інших.

       — Дуже дріб'язково. Він не спотворює людей, він творить мистецтво, — помітивши обурення на обличчі Юнгі, психолог моментально додає: — У своєму збоченому розумінні, звичайно. Подивися, — повернувши ноутбук екраном до співрозмовника, бреше: — Нахил голови, невинний вираз обличчя, до речі, як він цього домагається? Вбрання в ошатний одяг, пов'язані білими стрічками руки і квіти в роті та грудях. Схоже, для нього це немов гра в ляльки. Або… таким чином він лишає послання.

       — Яке, біса, послання?

       — Послання тому, для кого ці речі значущі… — Намджун мружиться і замовкає на півслові з відкритим ротом, а потім захлопує його й розводить руки убік: — Треба ще поміркувати над мотивами.

      Юнгі відчуває щось невловиме, що вислизає від його уваги і уважно дивиться у вічі другові. Той погляду не відводить, але детектив раптом усвідомлює, що Намджун недомовляє. Аж надто в нього стривожений вигляд і надто зосереджений погляд. Начебто обмірковує щось важливе, ніби дійшов якогось висновку, але остаточного рішення поки що не прийняв.

      «Не ходи пішки. Сам знаєш чому…», — згадує він недавні слова Намджуна, а потім господаря крутої тачки на вході, і його темні бездонні очі, від яких волосся стає дибки. Хто він? Для чого приходив? Юнгі ледь не ставить питання вголос, але обриває себе ще не час. Він не хоче злякати психолога надмірною і, можливо, недоречною цікавістю, йому потрібна допомога.

      — Іще є ідеї?

      — Дай подумати. Ясно одне: для Мисливця осінь є значним періодом. Вересень, жовтень, листопад… Спочатку він вбивав кожного місяця, а наступні роки пропускав вересень, але вбивав більше. Чому?

      — Ми можемо не знати про всі жертви. Він завжди робить виставу за допомогою чергового вбивства. І в нього завжди ідеально відпрацьовано деталі. Може, в нього бувають невдалі... вбивства? Такі, що він не виставляє напоказ. Не досягнув потрібного ефекту під час тортур — уявлення скасовується.

       — Або вересень для нього більше не має значення.

       — Що ти маєш на увазі?

       — Просто розмірковую, — відмахується Намджун.

       — То ти допоможеш зрозуміти і зловити цього психа? Занадто багато людей загинуло, нам знадобиться будь—яка допомога, — питає він з надією, хоч і не вірить, що той швидко погодиться. Але Намджун раптово киває та здається без бою.

       — Домовилися. Спіймаємо цього виродка. Він надто загрався. Не обіцяю, що зможу його зрозуміти, але спробую.