Дволикі

10. Заздрість і психіатричні діагнози

Чим далі назад ти можеш заглянути,
Тим далі побачиш вперед.
Вінстон Черчилль

          —І? Які думки?

          —Дано мало, але для початку… я майже впевнений, що цей молодий чоловік, якому не більше тридцяти. Може, навіть двадцяти п’яти нема.

          —Такий молодий…

          —Мати жертви говорила, що її донька називала свого хлопця «хлопчиком». Це було два роки назад. Скільки там їй років було?

          —Останній клас старшої школи. Дев’ятнадцять, —Юнгі навіть непотрібно дивитись у досьє, він пам’ятає справу кожної жертви напам’ять.

          —Вона не казала «мій чоловік», чи навіть «мій хлопець», а називала його «гарним хлопчиком». Можливо, він тоді був також учнем школи або студентом першого курсу. Чи навіть молодше…

          —Чи він просто прикидається, що молодше, ніж є насправді, —детектив тисне плечима, не погоджуючись. –А дівчина, може, хотіла підкреслити матері, що він всього—на—всього малолітка і не треба хвилюватись, що потягне її до ліжка. Ось мені тяжко повірити, що дитина може таке скоїти. Тим паче так продумано. Він або геній, або повинен бути старше… Але ти прав. Він молодо виглядає, привабливий, ввічливий і дуже акуратний. Я би навіть сказав, педантичний – усі вбиті стерильно—чисті, одяг в ідеальному стані, кожного разу після закінчення скоєного вбивства він, скоріш за все, змінює своє місце проживання; також завжди змінює номер телефону і не залишає ні єдиного сліду ні на телефоні, ні на тілах вбитих, ні на місці злочину. Навіть на восці немає ні натяку на змащений відбиток! Як він взагалі таке виробляє?

          —Це найбільш складний тип маніяків. Буде важко його спіймати, такі не створюють помилок.

          Намджун зчіплює руки у замок, кладе на них підборіддя і до болі закушує нижню губу. Він багато думав над цією справою, намагаючись проаналізувати вбивцю, маючи декілька непрямих даних і пару здогадок. Немає свідків, немає нічого. Лише барвисті жорстокі вбивства молодих, вражаючі жахіттям. Є зідрана шкіра, є білі стрічки, є квіти. Немає ніякої послідовності, але при цьому нове вбивство схоже і не схоже на минуле. Наче Мисливець, узяв до основи мелодію, яка сподобалась, постійно видаючи нову імпровізацію – мотив один, але нот кожного разу більше, а партії складніше.

          Також психолог упевнений, кожен із елементів, які повторюються, щось значать для вбивці, але що саме – зовсім не зрозуміло. У голову приходять лише весілля та наречені у білих сукнях з букетами, при цьому інтуїція підказує, що це зовсім неправильне порівняння думки. Йому б знайти відправну крапку…

          Але Юнгі з такою надією дивиться на нього, що тепер прийдеться пояснити йому хоч щось, хоч деякі деталі, можливо, це допоможе. Психолог занурюється у міркування, попутно розповідаючи, що представники такого типу маніяків не мають психіатричного діагнозу. Вони звичайні для оточуючих. Тут, що правда, треба обмовитись: існує також поняття діагнозу «психологічного». Це означає, що людина може не мати ознак ярко вираженого психозу, може жити звичайним життям і, тим паче, бути «глибоко порушеним», тобто мати серйозні розлади особистості.

          Злочини, які скоюють маніякі, не при яких обставинах не може скоїти «звичайна» людина, тому будь—якого серійного вбивцю можна назвати «хворим», навіть якщо в нього немає психіатричного діагнозу. Мисливець, виходячи із зібраних даних про жертв, старанно планує свої вбивства, щоб знизити ризик бути спійманим. Скоріш за все, він не скоїть злодіяння поблизу місць, де живе, працює чи навчається.

          —Побут такого типу маніяків організований, він може мати доволі високий інтелект, часто закінчує який—небудь вуз, може проявляти зацікавленість до проблем спільноти, —Намджун хмикає, поглядаючи на скептично вигнуту брів товариша. –Так—так, переводить стареньких через дорогу, знімає котиків з дерева, купляє ліки хворим друзям і, як варіант, жертвує гроші притулкам. Скоріш за все, він ще цікавиться ЗМІ, читає статті про свої злочини, якими захоплюється.

          —На жаль, ми не можемо заборонити ЗМІ писати усю ту дурню, що вони створюють. Як гадаєш, йому подобається бути на увазі?

          —Впевнений. Якщо б він хотів залишитись у тіні, то позбавлявся б від трупів іншім способом. А він залишає їх на видному місці, при чому кожного разу роблячи із цього барвисте подання. Але що він хоче цим показати?

          —Ну, це я хотів спитати у тебе.

          —Я поки що не знаю, —смикає плечима Намджун і для посилення ефекту навіть розводить руки у різні боки.

          —Ти точно психолог?

          —Чорт, Юнгі, ти вже друга людина, яка це питає. Бачу у чому якусь іронію.

          —І хто ж перший?

          Знов посмикавши плечима, Намджун відвертається до вікна, намагаючись приховати певну нервозність, бере до рук ручку, кладе її на стіл, і детектив помічає усі ці маніпуляції.

          —Неважливо.

          Вирішивши, що настав «той самий час», Юнгі напускає на себе недбалий вигляд і задає питання, яке його мучить:
          —До речі, хотів спитати. Що то за хлопець був у тебе тоді, при минулій нашій зустрічі?

          —Я не видаю особистості моїх клієнтів. Це непрофесійно, сам знаєш. Яка причина твоєї зацікавленості?

          Як Юнгі і очікував: друг задав зустрічне і доволі природнє питання, але адекватної відповіді заздалегідь продуманого так і не було. Сказати, що йому просто сподобався хлопець, буде неправильно, та і неправда. І сказати, що йому стало тривожно, що він показався підозрілим – дивно. Юнгі сам і не знав, чому той хлопчисько не виходить із його голови, його очі запам’ятались у мозку, наче фотознімок, і постійно з’являються у думках. Він просто все звести до жарту, нервуючи хіхікнув:
          —У хлопця очі, як у мертвої риби. Мені просто цікаво, що за диваки до тебе ходять. Раптом серед них є серійник?

          Психолог мляво підтримав жарт, криво посміхнувся у відповідь, але при цьому виглядав злегка збентежено. Потім начебто ненароком, але доволі виразно подивився на годинник.

          «Невже коханку чекає? —здивувався Юнгі, зрозумівши натяк, а потім подумки дав собі стусана.
          —На лице явно недотрах. Мені здається, наче у всіх на світі, окрім мене, є особисте життя і регулярний секс. Навіть Техьон постійно з жінками треться, і в нього сексу за тиждень навіть більше, ніж у мене за рік. Такими темпами і стручок засохне».

          —Останнє питання, —вирішив прояснити ще декілька моментів детектив, —Мисливець може працювати з кимось у парі? Тягти мертві тіла справа не із легких, та і викрадення також пов’язане з певним ризиком. Я припускаю викрадення дівчат, усі вони невеликого зросту і доволі худі, а ост декілька хлопців важили під 70 кілограмів. А ще вони легко могли дати йому по пиці, не вірю, що всі були слабкими і боягузами.

          —Впевнений, Мисливець працює один. Його психологічний портрет каже о бажанні залучити увагу до своєї особистості, увічнити своє ім’я. Або, як я вже казав, він робить це для когось з ціллю залучити увагу, або налякати. Якщо б їх було двоє, то «послання» було б іншим, з натяком на командну роботу. Удвох легше скоїти помилку, покладаючись один на одного, а ще у двох обов’язково з’являється дух суперництва, —Намджун на мить замовкає, прикушує ніготь на пальці, —А… у крові вбитих не було знайдено ніяких препаратів?
Насторожившись, Юнгі поглянув на друга.

—У перших жертв кров була чиста, у останніх крові не було, але аналіз тканини показав на відсутність наркотиків. Чому ти питаєш про це? Невже ти гадаєш, що я не сказав би про таке?

—Лише припустив, що він міг тримати бранців на наркотиках, він же не відразу їх вбиває, —досить швидко відповів Намджун, —або викрадати їх, вколовши якийсь препарат або снодійне. У протилежному випадку… вони могли знати маніяка, довіряти йому і добровільно піти з ним туди, куди він скаже.

— У деяких жертв—дівчат з'являлися нові хлопці, а як щодо жертв—чоловіків?

— Чоловіки не надто схильні сповіщати оточуючих, що в них з'явився новий знайомий.

Вони помовчали хвилину, обмірковуючи ще можливі варіанти. Зрештою, їжі для роздумів вже достатньо. Потім Намджун знову глянув на годинник і здався Юнгі.

— Гаразд. Піду я, якщо тобі сказати більше нема чого. Справ — непочатий край: ні на пожерти, ні на поспати немає часу.

— По тобі видно. Скоро просвічувати почнеш, — пожартував Намджун з полегшенням, що погано приховується.

Вони зім'ячено попрощалися, і Юнгі квапливо втік сходами, спіткнувшись на останній сходинці і схопившись за коліно, що боляче стрільнуло. Останнім часом він почувається справжньою розвалюхою: все болить, відвалюється. Такими темпами він перетвориться на справжнього старика, якого навіть на пляшечку зіджу стрімко запросити, бо з нього пісочок сиплеться, і нікому не цікаво вовтузитися зі нудним мотлохом.

Заскочивши в машину, силоміць розтер обличчя. Ще й спати смертельно хочеться, як би за кермом не заснути. Коли він останній раз спав більше кількох годин? Причому на ліжку з чистою білизною, а не десь на незручному продавленому диванчику, з пружиною, що вп'ялася в дупу, в прокуреному приміщенні чи не за робочим столом, уткнувшись фізіономією в брудну, засипану крихтами клавіатуру?

Взявшись на кермо, Юнгі дозволив собі на мить прикрити очі. Може, подрімати прямо тут? Тут пустельно, тихо, ніхто навіть не впізнає, хіба що Намджун у вікно вигляне, але нічого не помітить — детектив припаркувався просто під будівлею, а вуличка криво вигнута, є сліпі плями. Лише п'ятнадцять хвилин швидкого сну, він навіть будильник поставить.

Він практично відключився, але повз блискавку проскочила знайома машина, змусивши здригнутися і підскочити на місці, різко зойкнули гальма, і лихий водій припаркувався на колишньому місці. Ось він, момент істини, Юнгі підібрався. Нині він дізнається, хто за кермом. Якщо це той самий Кім Сокджин, то можна про нього забути. А якщо ні…

— Цікаво, чи не буде дивним підійти та вимагати документи? А покажіть декларацію про доходи, пане Сокджин? На які шиші у вас куплено тачку, пане безробітний Сокджин? — кривлявся детектив, свердливши дірку в бампері машини.

Звичайно, він не може підійти просто так, без причини, але трохи помріяти можна. Минуло хвилин десять, а з машини так ніхто й не вийшов, Намджун теж не спускався. У чому прикол? Юнгі за цей час продумав десяток сценаріїв, ще з десяток різних дурних причин підійти до машини і навіть викурив сигарету, не відчиняючи вікон, і тепер сидів у хмарі диму, жмуривши очі. Він уже хотів психанути і поїхати, не в змозі терпіти невідомість, як пасажирські двері відчинилися і на асфальт твердо ступила нога у важкому черевику, здалося м'язисте стегно, потім з тачки виринув... Серце детектива тьохнуло і пропустило удар — той самий!

«Ну й сука ти, Кім Сокджин! І тачка у тебе одна з найкращих, і коханець відпадний, і податки ти напевно не платиш! — ніби блискавка майнули в голові крамольні заздрісні думки.

Вихопивши портативний бінокль із бардачка, Юнгі дивився на хлопця. Точно він: весь у чорному, очі підведені. Справжня рок—зірка. Або смерть. Тільки коси не вистачає.

Хлопець запустив пальці у волосся і ефектно відкинув чубок назад, відкриваючи обличчя. Потім підняв голову і подивився на вікно, в якому точно стирчав Намджун, бо він одразу зло примружився, а потім, ніби відчувши на собі сторонній погляд, різко обернувся і втупився у бік машини детектива. Юнгі впевнений, його не видно, машина стоїть під таким кутом, що водій залишається непомітним, але довгий напружений погляд чорної прірви з—під завіси чубчика, що знову впав на обличчя, чомусь лякає, спина покривається липким потом, а волоски на потилиці стають дибки. Він машинально пірнає під кермо, намагаючись втекти.

— Та хто ж ти такий? — скакає Юнгі, струшуючи заціпеніння за хвилину і вилазячи назад, ледь не впустивши бінокль із похололих пальців.

На вулиці тихо і порожньо, машини біля будівлі більше немає, а те, що сталося, здається чимось надуманим, несправжнім. Може, він просто заснув, і це все йому здалося?