Серце Вартового

Розділ 26

Пухнастик вирячився на мене своїми величезними блакитними очима, очікуючи на чергову порцію задоволення.

— Хоч комусь добре, — зітхнула я і почесала його за вушком, вже вкотре за ніч.

Через буквально годину після того, як лягла в ліжко, почало світати. Це жахливо заважало й без того невдалим спробам заснути. Тьмяне світло просочувалося не тільки крізь тонкі штори, але й під замкнені повіки. Ліжко було надто м'яким, ковдра надто колючою, а подушки надто огидного кольору. А втім, мозок не просто відмовлявся вимикатися, але продовжував працювати. Позаурочно. Проти мене.

Близько п'ятої ранку не витримала і попленталася на перший поверх, щоб знайти кухню. Мені здалося логічним — шукати серед кімнат в коридорчику, де вчора періодично зникала Аманда. На жаль, або близнюки зробили кухню потаємною, або темрява настільки змінювала доісторичні пічки і столи, що я не відрізнила їх від полиць з постільною білизною в коморі. Відморозивши ноги, я повернулася до зали з каміном.

На полірованому срібному підносі серед розсипу крихт загубився черствий тост з залишками арахісової пасти, в одному з фарфорових горняток на дні плескався холодний чай. Вгризаючись в загрубілий хліб, я запалила вогонь в каміні. Полум'я повільно розросталося, танцюючи танець тіней на кам'яних стінах. Сівши коло джерела тепла, схилилася на стіну.

Сподіваюся, завтра вранці я все ще буду жива.

Гучний дзвін посуду вирвав з лещат дрімоти, голова від несподіванки з тріском вдарилася об стіну. Я розплющила очі і наткнулася поглядом на Марлі з Сенером.

— Я ж просив тихіше, — грізно прошепотів Сенер, а Марлі губами вимовила: «Пробач».

В залі досі було темно, на мені лежала тепла ковдра. Ця тканина безумовно не була такою колючею, як ковдра в моїй кімнаті. Сенер сів на один з антикварних стільців Річарда і почухав чоло. Цікаво, коли він востаннє користався гребінцем? Дідько!

— Котра година? — схопилася я, озираючись навсібіч. Як я могла заснути?

Спина заклякла від сидячого положення, обидві ноги затерпли. По вікнах шкреблися голі гілки, тремтячі від поривів нещадного осіннього вітру. Вони ніби підганяли, нагадували про важливу справу, засуджували мої необачність та слабкість.

— Восьма. — Марлі простягнула горнятко Сенеру. Аромат кави просочив повітря, і у мене майже потекла слинка. — Пробач, я тебе розбудила.