Серце Вартового

Розділ 22

Ближче до вечора з-під уламків витягли майже усіх загиблих. У тіла Рікардо були відсутні ліва рука та нога, а бідолашну Марію, — ймовірно, вона знаходилася в епіцентрі вибуху, — ледь відшкребли від каменів.

Якщо вірити музейним камерам, то досі не зуміли знайти лише одну жертву, та зараз було неможливо визначити, хто це був і куди подівся. Кай сидів поряд зі мною коло машини швидкої допомоги і ковтав вітаміни. На постраждалий бік наклали з десяток швів, та я навіть оком не моргнула. Марлі з Дарреном вже давно пішли на тренувальний майданчик. Інші Вартові розійшлися хто куди, щоб обміркувати те, що сталося, наодинці.

Я б теж втекла. Якщо б зсередини не роздирало шалене відчуття, що маю до останнього сидіти коло мами, пішла б. Побігла. Вдерлася б до Санта-Маргарет та вбила Сіріуса Торна. А потім сховалася десь в джунглях і, ймовірно, була б укушена якоюсь отруйною змією.

— Мерлін!

Незважаючи на пишні форми, жінка бігла до нас на неймовірній швидкості.

— Аманда...

Це все, що наставник встиг вимовити, перш ніж Аманда вчепилася в нього рученятами. Стиснувши губи, Мерлін дозволив жінці обійняти себе і навіть погладив по волоссю, коли Аманда гірко розревілася.

— Загиблі? — запитав Ланселот, підбігши до них.

Чоловік впер руки в коліна і глибоко вдихнув. Його волосся розтріпалося, а дихання прискорилося та збивалося. Ніби вони бігли сюди з Колумбії.

— Семеро туристів, Рікардо, Марія, Аґнес та прийомна матір Тесси.

При згадці мами я міцно зажмурилася. Розмовляти про неї в минулому часі здавалося ненатуральним та неправильним.

— Ох Аґнес. — Аманда прикрила рота долонею і тихо схлипнула.

— Двадцяте покоління? Саул?

Ланселот поцілував хрестик, що висів на шиї, і прошепотів якісь слова. Може, попросив небеса прийняти невинні душі загиблих.

— Живі, але розбиті.

— Близнюки майже закінчили підготовку дому. — Аманда витерла сльози і відірвалася від Мерліна.

— Будь ласка, збери усіх тут.

Вона кивнула і, помітивши нас з Каєм, прошепотіла губами: «один, два», і рушила до Марлі з Дарреном. Сонце вже давно сховалося за горами, залишаючи на небі тьмяні помаранчеві хмари на згадку про себе. Над руїнами клубочився дим, де-не-де досі кружляли самотні сніжинки попелу.