Серце Вартового

Розділ 16

Будильник задзвенів о пів на восьму, бо я надавала перевагу спокійним зборам в дорогу, а не біганині та хаосу. Зазвичай надавала перевагу. Проте зараз очі відмовлялися розплющуватися, а сонний мозок попереджав, що збирається знову вимкнутися. Гадаю, від п'яти додаткових хвилин відпочинку ніхто не вмер би.

Я перекотилася на бік і об щось вдарилася чолом. Одне око таки погодилося розплющитися. Спина. Спина Локі. Ого. Не пам'ятала, коли востаннє прокидалася першою. Напевно, тільки у другий день перебування в Картахені. Свідомого перебування, а не того, коли помирала від лихоманки і кликала його крізь гарячку. Каштанове волосся Локі встигло ще трохи відрости, тому зараз перебувало в ще більшому хаосі, ніж зазвичай темні завитки Сенера.

Я чекала. Досить довго, щоб заснути на бісовому дивані коло дірявих дверей балкону, і щоб не помітити, як тебе переносять в ліжко. О котрій ж він повернувся? Раптом в голові народилася не наймудріша думка, та яка різниця, адже нам залишилося терпіти одне одного лише два дні. До того ж, Локі й так вважав мене хворою. Тому й притулилася до широкої спини і обійняла рукою за талію. Дідько, не покидала б це ліжко ніколи в житті. Щока притиснулася до лопатки, що виступала з-під купи м'язів. В ніс вдарив приємний чоловічий запах, притаманний лише йому. Долонею відчула, що серцебиття Локі значно прискорилося, дихання потяжчало. Отже, прокинувся.

Гаразд, будемо вважати, що додаткові п'ять хвилин закінчилися. Рука, на жаль, не встигла безслідно зникнути з місця злочину, адже Локі схопив її і повернувся до мене обличчям.

— Гарні синці під очима, — видушила я, відчуваючи, як щоки заливаються фарбою від деяких необміркованих речей.

— Не гарніші за твої.

Туше. Пронизливі світло-сірі очі зазирнули прямо в мої, ніби Локі намагався прочитати думки. Не думаю, що був би категорично проти того, що коїлося в моїй голові.

— Випадково чи навмисно?

— Цього ми ніколи не дізнаємося. Котра година?

Не дізнаємося? Він знову вбивав? Не питаючи? Не питав, бо не мав змоги? Не мав змоги, бо його хотіли вбити?

— Майже восьма.

І в кімнаті запанувала тиша. Я, як завжди, просто не знала, що казати. Хоча, правильніше, в голові крутилося стільки думок, стільки початків для розмов, що просто не знала з чого почати.