Лаванда

7.

В моїй кімнаті був новий одяг...

Одна тепла кофта, декілька пар штанів, красиві три футболки, шапку, нову куртку та теплі панчохи.

Я вибігла знову на кухню, тримаючи декілька речей. Я ще нічого не промовила, але Карен уже сказала:

— Твій батько сказав мені тобі купити.

— Що? Габріель?

— До чого тут Габріель?

— А від кого?

У Карен зателефон телефон. Так, у неї він був.

Поки вона говорила з кимось по телефону, я розглядала свій одяг.

Жінка говорила надто довго, тому я вирішила піти в кімнату. Я була ніби засліплена цим одягом... шкода, що я не звернула увагу, на те, що було...

Я стала щасливою, не розуміла, що взагалі таке, в біса, зараз в моєму житті. Звісно, я розуміла що після чорної полоси, наступить дві, але... не думала, що це може бути так рано.

Я одягла новий і одяг і вирішила сходити до Габріеля. Я думала, що це від нього.

Я зібралась і через якийсь час прийшла до лікарні. Мого батька в палаті не було. Я пішла до медсестри, яка сиділа за столом при вході та спитала:

— Добрий день, а ви не знаєте де Габріель Дуенос?

— Знаю, зараз у стоматолога. Приходь через годину, дві. Йому вставляють втрачені зуби, тому це може затягнутись.

— Дякую,— відповіла я і пішла в парк.

Сьогодні я не забула про зустріч із Лейном.

Тільки його все не було і не було. Сьогодні я так хотіла поділитись усім, що трапилось, але... я прочекала його дві години, вже посутеніло.

Вдома стало чистіше, жодної музики, жодних "друзяк" і того всього, що було в мене раніше. Буквально два тижні тому, я й не задумувалась, що це все може бути зі мною.

Я хотіла лягти спати як тут у мою кімнату зайшла Карен.

— Спиш?— спитала вона.

— Ні, а що?

— Я знаю, що ти зробила...— сіла Карен на край мого ліжка. — Ти щось сказала Габріелю, і після цього він став такий.

— Який такий,— я сіла і чекала що ж скаже мама.

— Такий... ну ти сама розумієш...

— І це погано, що він пити сказав, що кине?

—... не переводь стрілки! До речі, одна людина передала нам декілька сотень баксів... і твій батько хоче почати нове життя.

— І хто цей спонсор?

— Хіба це важливо? Мені, здається, що зараз це не важливо.

— Я тільки хочу зрозуміти, за які такі заслуги він дав вам" декілька сотень баксів".

— Дав і дав! Все розмову на цю тему закінчено. Я приходила не за цим...

— А за чим же?

— Ти мене збила з думки. Коли згадаю, повернусь.

Зранку я пішла до школи. Вдома нічого не було, я як завжди нічого не їла. Мій живіт вже не бурчав.

Після того як в їдальні поїли перші класи і не доїли хліба та інші продукти, мене підгодовувала одна добра жінка пані Рейді. Вона дуже хороша, знала про моє становище. У неї було п'ятеро дітей, вона теж була не дуже багатою та підгодовувала і своїх дітей.

Сьогодні мені перепало декілька хлібинок, сік і шматочок сиру.

На уроках Лейна не було, я навіть почала хвилюватись.

Якби в мене був телефон, я б йому зателефонувала, але так я просто могла тільки здогадуватись, що з ним.

Після уроків я вирішила сьогодні сходити до Габріеля. На цей день він лежав в палаті, і коли я зайшла він одразу мене помітив.

— Привіт,— сказала я і зачинила двері в палату.

— Привіт, як ти?

— Як я? Це ти як?!

— Нормально. Вчора вставив зуби.

Ми з ним трохи розмовляли, а потім до нього прийшли якісь двоє чоловіків. Один з них на мене так дивно подивився...

Я подумала, що буду тільки заважати, тому забралася геть.