Лаванда

17.

Я прийшла додому. Важко описати, які відчуття і мене були тієї ночі. І страх, але цікавість, інтерес пепемогли тоді. Я не лягла спати, а шукала камери. Мені було цікаво подивитися на реакцію Арнольда, якщо я "нечайно" поставлю щось на ту камеру. Було тоді дуже дивні відчуття. Я відчувала страх, але була ніби некерована. Мені ніби подобалась ця ситуація, її розслідувати.

Приїхали Карен з Арнольдом, я не стала до них виходити. Я ж" сплю". Пізніше розвиділось і тоді я нарешті заснула. Розбудив мене один телефонний дзвінок. Я вийшла на кухню.

Там сиділи Карен і Арнольд, коли я ввійшла вони подивились на мене.

— Ну, що виспалась? — запитала мене Карен, поки Арнольд листав газету.

— Так. Я в школу.

Я пішла в кімнату, а потім вийшла вже одягнена.

— Удачі, — сказала Карен.

— Можеш, не прикидатися хорошою матусей, — кринула в слід їй я.

У школі я очікувала зустріти Джаро, але його не було. Всі про щось говорили, а потім я побачила його... мого друга з дитинства. Лейна.

— Лейн? — крикнула на весь коридор я.

— Роз, — розставив руки для обіймів хлопець.

Але я не спішила рухатись.

— Ти де був? Де тебе носило два роки?

— Не на таку реакцію я очікував, — схрестив руки він.

— А ти чого тоді не прийшла? Я мав тоді все пояснити.

— Ти сам прекрасно розумієш, чого могла я не прийти.

— Ну, так... я розумію, це дуже не очікуванно, але я обіцяю, що більше не зникну, і поясню всю ситуації і тоді ти мене зрозумієш.

— Я на це надіюсь.

Продзвенів дзвінок, я мусила йти на урок, але думала про Лейна. Та одразу як він закінчився йшла по коридору, вдивляючись в чужі обличчя, щоб впізнати того сасого друга дитинства.

Бфльге за цей день я нікого не бачила. Мені навіть здалось, що, можливо, нічого такого не було, мені привиділось...

—————————————
—————————————
— Роуз, вставай. Ти зможеш вибратися!!! — кричала на всю палату Карен.

— Вона зараз не в тому стані, щоб дати вам відповідь, — твердо промовив лікар та склав руки за спину.