Лаванда

8.

Я згадала про дуб. Той самий дуб, під який ми з Лейном підкладали записки. Ми їх називали повідомленнями.

“— Точно! Може, Лейн залишив звістку про себе?” — подумала я.

Я вирішила сходити до дуба. Як раз був привід вигуляти новий одяг. Я розчесала своє каштанове волосся гребінцем і вийшла на вулицю. Надворі вже пахло весною. До цієї прекрасної пори. Ще було холодно, але вже відчувався прекрасний запах моєї улюбленої пори року.

Я пішла до дуба і недарма. В дереві лежав лист...

" Роз, мої батьки змушені переїхати в інше. Переїзжджаю в інше місто, назавжди... ми більше ніколи не побачимось, але знай, моя люба подруго, ти назавжди у моєму серці"

Коли я прочитала цей лист, почала плакати. Мені було шкода, що мій єдиний друг, покинув мене.

Зі сльозами на очах, я прийшла додому. Вирішила зайти на кухню і одразу побачила Карен за тим, як вона п'є червоне вино. Я вирішила їй нічого не казати, тому просто пішла до себе в кімнату.

Я хотіла заспокоїтись, тому взялась за читання книжки. Ви про неї вже знаєте, мені її подарували на Різдво. Я точно не знаю, але, по-моєму, якийсь фонд зробив такий подарунок.

Я читала і вже планувала, що робитиму після цього.

Аж хтось постукав у вікно, я дуже злякалась і тому здригнулась. Потім я почала роздивлятися силует, він не рухався та ніби чекав поки я відкрию, а якщо я не відчиню, то не піде.

Було надто темно, тому я мусила впустити... так, навіть якби це божевільно не звучало.

Я підходила все блище й блище до вікна і коли була дуже близько, розгледіла Фабріціо.

— Фабріціо?— запитала я і відчинила вікно.

Хлопець нічого не промовив і просто ввійшов в кімнату.

— Ти, що тут робиш?

— У мене доя тебе над важлтва новина. Тому я мусив сьогодні розповісти.

— Взагалі як ти знаєш мою адресу?

— Це дуже довга історія...

— Я нікуди не кваплюсь, тому...слухаю.

— Я пробрався в школу і знайшов в учительській журнал класу... після цього, в кінці була кожна адреса, кожного учня.

— Фабріціо, від тебе такого не очікувала... ти змінився.

— Виходить є трохи,— почесаі потилицю Фаб.

— Гаразд, сідай на моє ліжко.

— Так... звісно... у тебе бідна кімната...

Так, моя кімната й не пахла стилем, але для мене все одно вона для мене особлива. Я вирішила теж вставити словечко:

— Краще тут... на свободі, ніж там у дит. будинку.

У мене в кімнаті. Не було шафи, але була неіелика металева жердина для одягу, вона стояла біля ліжка. Моє ліжко — дерев'яне. Так, воно трішки обдерте і тільки трішки рипить, а ще у мене майже ортопедичний матрац. Ви спитаєте, чому майже, а я вам відповім... а справа в тому, що цей матрац мені перепав від бабусі Карен. Він чомусь твердий, а значить майже ортопедичний.

— Чимось пригостиш?— перевів тему Фабріціо.

— Я б і сама не проти перекусити.

— Відпрошуйся у Карен і пішли.

— Куди? Ти знаєш, як звати мою приємну маму?

— Так. Це теж було написано,— встав із ліжка хлопець.

— Пішли. Потім зрозумієш. По дорозі розповім новину.

— Гаразд. Зараз тільки повідомлю Карен.

Я пішла на кухню і через декілька хвилин приєдналась до Фабріціо.

Він виліз через вікно, а я через двері.

— І? Навіщо ти мене вночі витягнув у парк? Тебе батьки не будуть шукати.

— Я відпросився... мені можна.

— Давай розповідай, що там у тебе зв новина.

— Пам'ятаєш Лорі?

— Так. Давай блище до діла.

— Так от. Її забрали з дитбудинку.
Роуз була в повному шоці.

—  Коли? Я хочу з нею зустрітися.

— Хахх... давай спочатку по шаурмі... чи ти любиш хот-дог?

—Шаурма? Хот-дог? Що це?

— Ти не знаєш?!

— Ні. Тоді давай зараз спробуєш..

— Та ні, не треба... це ж коштує грошей.

Я ще трохи посперечалась, але Фабріціо мене вмовив на хот-дог.

— Ммм. Дуже смачно...

Мені дуже сподобалось. На хвилинку я й забула про Лейга й насолоджувалась неймовірною смакотою.

Додому я повернулась близько дванадцятої ночі.

Я швидко заснула.