35.

2 1 0
                                    

Що ж... пройшов тиждень коли ми робимо вигляд, що все в порядку. Але насправді... самі розумієте.

Звісно, весь час ми думали як виплутатись. Ніяких ідей... жодних. Я вирішила, що потрібно розповісти все Карен. Можливо, вона дасть якусь ідею. Але нам не можна нічого говорити, ми були впевнені, що за нами слідкують. Це було небезпечно, але ми не могли нічого не робити. Ми не можемо втратити 20 років нашого життя.

При першій нагоді я пішла в гості до Карен. Спочатку намагалась натякнути, але коли побачила, що вона не розуміє, почала говорити прямо. Звісно, Карен не розуміла про що я. Мені довелось пояснити ситуацію спочатку. Карен взагалі спочатку не повірила. Але я її переконала в цьому. І тоді всі зрозуміли в якій ми дупі. Ми повинні були знайти вихід, навіть якщо це здається неможливим.

Жінка пообіцяла, що теж буде думати, що робити. З кожним днем здавалось, що жити в тому будинку здавалось небезпечніше. Але адекватних думок на рахунок цього всього не було. Ми й досі жили в тому домі, ходили на різні зйомки, навіть планувався концерт. Ми ж старались не показувати наших справжніх емоцій. Бо тоді ставало справді все погано.

З кожним днем тиск зростав, і ми відчували, що час нашого перебування тут наближається до кінця. Наші серця билися швидше, коли ми проходили повз підозрілі пости, які з'явилися в нашому районі. Ці почуття страху і невпевненості відтісняли нашу здатність чітко мислити.

Після зустрічі з Карен ми вирішили продовжувати працювати разом, обмінюючись кожною ідеєю, яка з'являлася у нас у голові. Втім, вона залишалася розчарованою нашим безвихіддям. Такі ситуації посилювали наше відчуття безпорадності перед невідомим ворогом, який діставався нам усюди, де б ми не з'являлися.

Кожного дня, коли ми зачиняли двері за собою, ми знали, що це може бути наш останній вихід на вулицю, наша остання можливість вийти з цього заплутаного павутиння хитрощів і небезпеки. Але ми не здавалися. Ми не могли дозволити, щоб все, за що ми працювали, було зруйновано безжалісними силами, які мали залишити нас без нічого. Ми знали, що в нас є сила йти далі, і ми не зупинялися в своїй меті знайти вихід із цього кошмару.

Одного дня прокинувшись, здається, я зрозуміла як ми можемо врятуватись. Я не знала наскільки це хороша ідея, але це вже хоч щось... можливо, якщо розказати про це друзям, вони щось додумають.

Ця ідея мені прийшла о сьомій ранку. Всі ще спали, але щоб цей сон не перетворився у вічний, всіх розбудила. Та покликала на кухню. Поки вони всі прокидалися я поставила чайник, щоб заварити каву.

Пройшло кілька хвилин як я розповіла все друзям. Звісно, їх перше запитання було:

— А як ми маємо це зробити?

Якщо ви хочете запитати як ми розмовляли, якщо в домі за нами стежать, то ми розмовляли неймовірно тихенько. І я впевнена, що той переслідувач нічого не чув.

Знаю-знаю, це було дуже ризиковано, але без ризиків немає й вдачі, правда? 

ЛавандаWhere stories live. Discover now