Лаванда

34.

Я прокинулась та поглянула у вікно, за ним було сонячно та світло. Я підійшла до шкафу та в роздумах про погоду перебирала одяг. Перше, що спало мені на думку одягти щось гарне, наприклад, юбку, але потім зрозуміла, що ніколи такого не носила, воно явно не для мене. Ви спитаєте, навіщо ж таке в моєму гардеробі? Що ж... я і сама не знаю. Просто мені сподобалось, саме якось купилось, звісно, викинути я не могла, тому так і лежало.

Тільки недавно я відчула що я змінююсь. Ніби все погане забувається та стає все добре. У мене є будинок, фанати, гроші, гардероб, про який я завжди мріяла ніби все що потрібно. У душі я відчула, що моє ставлення до більшості речей змінилося, я не знала добре це чи погано.

Одягнувши, білу кофту, яку я трішки підігнула, щоб вона виглядала коротшою, джинси світло сірого кольору та взула білі кросівки.

Підхопивши чорну сумку багет я вийшла з кімнати. На мене вже чекали Келла, яка була одягнена в костюм від був чорного кольору, довгі широкі штани та щось ніби корсету та піджак. На Джаро не було нічого цікаво темні джинси і шкіряна куртка.

По нас приїхала машина, ми сіли. Найменш мені хотілось щось казати тому чоловіку. Він справляв огиду.

У дорозі я прокручивала як мало все відбутися. Коли ми майже приїхали, то я згадала одну річ. А якщо це все робить цей чоловік чи взагалі компанія? Знаю, звучить дивно... просто згадавши, що вони завжди знали, що ми робимо... звідки? От і я про те. Тому мені це терміново потрібно було розповісти друзям.

Зайшовши в ліфт я повинна була розповісти, але зайшов ще якийсь чоловік.

Я знала, що якщо зараз ми постукаємо у двері — це буде великою помилкою, але з іншої сторони, що вони нам зроблять?

Я вирішила, що розповім, а вони хай вирішують, що робити.

Джаро зупинився завʼязати шнурівку. Я зробила вигляд, що в мене теж та присіла до нього.

— Є дещо важливе...

— Я тебе почув, — скачав він та встав.

Джаро шепнув непомітно на вухо Келлі та пішли до вбиральні. Я піднялась та пішла до них..

Тоді я розповіла про свої підозри.

— Значить ти думаєш, що...

— Так. Значить ніхто нам не допоможе. І я вважаю, що не потрібно цього робити.

— Згодна.

— Тоді вихід тільки один. Звільняємось.

— Що? Джаро ти готовий все це профукати?

— Наші життя важливіші за будь-яку популярність.

— Я згодна з Джаро.

Тоді як раз вийшла секретарка керівника, вона запросила нас. Ми ввійшли.

— Доброго дня, чим можу допомогти? — встав із свого крісла чоловік. Потім показав рукою на крісла, це був знаком, що дозволяв нам сісти. Ми сіли.

— Так по якому поводу? — запитав він.

— Ми звільняємось, — промовив Джаро.

— Та забираємо всі права на пісні, кліпи тощо, — додала я.

Натомість він гучно засміявся.

— Обожнюю тупих підлітків... — закінчив сміятися промовив та знову розреготався.

— Що ви маєте на увазі? — у той момент нам було не смішно.

Він встав і пішов у сторону тек. На одній із них було "Polars Stars". Він її дістав та поніс у нашу сторону. Знову сів на стіл та вийняв той самий контракт.

— Ваші мамки теж тупі.

Він почав читати контракт. Із нього я зрозуміла. Там маленьким шрифтом було написано. Що ми повинні працювати тут не менше 20 років, якщо ця умова не виконується, то штраф 15 мільйонів доларів та ще 5 років роботи. Також не повинно бути жодних претензій та розголосу. Інакше 10 мільйонів доларів та він ще додав:

— Після виплати думаю вас та ваших родичів ніхто не знайде.

" О Боже, у що ми вляпались?" — подумала я та ледве не заплакала.

Ніхто не знав, що робити. Ми були повинні піти та працювати, робити вигляд, що все гаразд.

Ми вляпались по повні вуха.