Лаванда

33.

Кожного дня ми працювали. І кожного дня я помітила щось дивне... ви спитаєте:« Ну, що може бути дивного?»
Хороша компанія. Цим я теж себе заспокоювала, але ні. Щось було не так. Зараз я вам поясню...
  Все починалось добре. Багато зйомок за які ми отримали достойні гонорари та впізнаваність.
  Через декілька тижнів нас поселили у будинок. Він був за містом. Нам пояснили все тим, щоб нас нічого не відволікало від роботи.
  Так, це був величезний, гарний та світлий будинок. На подвірʼї була викошена яскрава трава, був величезний сад та навіть невеличкий ставок.
  Усередині ж було багато панорамних вікон, які й робили тут все добре освітленим. Стіни також були в світлих тонах. Тут було два поверхи. На другому були наші спальні та творча студія, у якій були музичні інструменти та багато всього різного.
  Нам непогано там жилося. Особисто для мене це були ідеальні умови для життя. Джаро і Келлі вони були, звісно, простіші, але їм теж подобалося.
  Я часто зʼявлялася на порозі старого дому, але до своєї крамниці майже не приходила. Мені було ніколи. Було багато справ, за яких і наше навчання скотилося до достатнього рівню. Я старалася із усіх сил, щоб вона не скотилася так як у Джаро. Він з самого початку нашого знайомства не був відмінником, а зараз так взагалі. Але він себе заспокоював, що в нього буде в майбутньому дохід та популярність і йому не потрібна освіта.
  З кожним днем все ставало дивніше. Почалось все з того дня коли нам зателефонував наш менеджер — Люсі. Вона ніколи не була в нашому домі, а також не вивчила наші звички, тому не могла сказати,  що роби в в той момент Джаро. Так, це можна спихнути та те, що вона просто вгадала, але коли це все почалося майже щодня та не тільки з Джаро ставало страшно. Вони ніби щось приховували, але хотіли відкритися і робили це кожен день.
  Потім мені здавалось постійно, що за нами ведеться нагляд. Я боялась про це казати друзям, тому що я розуміла, що якщо нам хтось бачить, то він нас і чує, на мою думку, це було небезпечно.
  Пізніше мені стало важко й спати. Постійний сморід незрозумілої речовини, або якісь жахи.
  Під підозрою, я уважно спостерігала за кожним звуком та тінню, що перетинала вікно нашої вітальні. Почуття незручності ледь вгамувалося, коли вона відчувала, що погляд спостерігають з-за темних кущів вздовж дороги.
  Я наважилась та вирішила розповісти про все друзям. Звісно, все було не так просто, я попросила вихідний, мовляв, що погано себе почуваю, але нам всім дали вихідний і я покликала Джаро та Келлу прогулятись містом та закупити продуктів.
  Усе виглядало нормально, коли ми вийшли з будинку. Але чим більше часу проводила я з Джаро та Келлі, тим більше відчувала спокій. Моє серце почало битися з меншою напругою, як вони розмовляли про звичні речі, сміялися з недоліків свого нового житла та розважалися в місцевому парку.
  Але навіть серед радості я відчувала, що хтось стежить. Це відчуття передавалось не тільки вдома, а вже повністю.
  Коли ми зайшли в кафе там було людно, я спеціально вибрала таке кафе, що ніхто не почув про що ми розмовляємо, почала розмову.
— Вам не здається, що за нами хтось стежить.
— Цить! Ще хтось почує... — відповів Джаро та приклав палець до рота.
— Це означає, що ця паранойя переслідує не тільки мене?
— Вас також? — долучилась і Келла.
— Значить нам всім ввижається, що хтось постійно слідкує за нами? — запитала я та поглянула по сторонах, щоб подивитися чи за нами ніхто не слідкує.
— Так. Але я вважаю, що якщо це відчуває кожен з нас, то це вже не ввижається, — промовила Келла.
— Зараз ми повинні йти додому, робимо вигляд, що все в порядку, але тримаймося один біля одного, разом не так страшно.
  Зі мною всі погодились та ми пішли додому. Намагались робити вигляд, що все гаразд, але від кожного потріскування чи будь-якого шуму здригалися.
  Завтра в нас повинна бути зйомка. Того дня ми вирішили сходити до керівництва. Я не довіряла тому типу, до якого ми ходили підписувати контракт, але друзі настояли, тому сперечатись було марно.