Лаванда

10.

   Сьогодні я чекала ту годину, коли нарешті Габріеля виписують із лікарні. Невже все стане добре? Я на це так надіялась. Кажуть, що мріяти не шкідливо, але не в моєму випадку... я мріяла постійно, 24/7 уявляла своє життя. І це хвороба, я настільки звикла бути пустим, не потрібним місцем, що вирішила побудувати свій світ, де я головна зірка. Де Лейн зі мною, зі мною мої друзі. У всіх завжди все добре.

Карен сьогодні була в хорошому настрої. Я непогано виспалась і готова, здається, до всього на світі. Жінка помила голову, у мене голова була завжди чиста. Я вам розповідала, що у мене шикарне волосся і я за ним доглядаю. Одягла новий одяг і ми з матір'ю попрямували до лікарні.

Ми зайшли на поріг лікарні, як тут уже швидким темпом виходить до нас Габріель. Він широко всміхався та показував які в нього нові білесенькі зуби. І, здається, він теж в новому одязі.

— Ну привіт, мої любі,— сказав розпростянутими для обіймів руками Габріель. Але його ніхто не спішив обіймати. Карен гостро просверлила :

— Мої любі? Це ти до кого?

— Ну, по-моєму, вас тут двоє.

— Привіт, Габріеле,— відповіла я.

***

Вдома, коли я виходила із своєї кімнати, ловила косі погляди Карен.

Але мені було якось все рівно... головне, для мене був зв'язок Габріелем.

Він був зайнятий, тому майже весь день його не було.

Я дуже сумувала та часто згадувала Лейна. Чому все це так неочікувано? У батьках друга навіть думки не було кудись переїжджати. А тут ось цей лист. Це щось означає? Якщо так, то що? Це все дуже дивно...

Але зараз мені було ніколи розбиратися, якщо він вирішив поїхати, то це його справа. Так, я була зла на нього... тому вирішила зайнятися та втрати тих, людей хто залишився зі мною. Наприклад, Фабріціо, Лорі та Габріеля.

Сьогодні я прочитала книгу та думала, що робити. Мені було цікаво, що ж натворили Карен та Габріель в молодості.

Мої думки ні до чого не привели і я вирішила...вирішила запитати про це. Ну так, натякнути спочатку. А потім, можливо, через якийсь час запитати прямо.

Я вирішила набратися хоробрості. Але як? В голові все було наче перемішана каша... про все треба подумати і нічого не виходить. Думок сотні, а відповідей нуль....

Мені треба було відпочити. І тоді я зберусь з своїми думками. Я не знала де зараз Фабріціо чи Лорі. Чи хочуть зі мною розмовляти, та взагалі, чи потрібна я їм?

Але робити було нічого. Тому...

Без Лейна мені було самотньо. Уже майже тиждень як його немає. І я не знаю чи побачимось ми колись, чи знайду його, чи будем ми в дубі передавати листи-повідомлення? Чи буде тепер хтось називати мене" Роз"? Чи буде все те, що було при моєму найкращому другові? Відповідь: ні. Це я знала напевне, але... що я могла вчинити?

  Потім я чекала, що Фабріціо і Лорі можуть пройтися і я їх побачу і вони запропонують погуляти, або поговорити разом. У цей час, зазвичай, вони завжди ходять. Ну якщо їх пускають. І саме сьогодні мені пощастило. Я побачила як вони їли морозиво і зіскочила із лавки і підійшла до них. Не знаю чи раді вони були мене бачити, але я привіталась і тоді Лорі промовила:

— Ти теж тут гуляєш вночі? — я думала, що Лорі стане гірше до мене відноситись... так і було. Ні, вона мені не грубила, нічого. Але в її погляді був сум і було багато злості. Я її, звісно, розумію, але доказів що це зробили мої прийомні батьки, було мало. Тільки якийсь незрозумілий тип щось почав розповідати. Звідки від взагалі взявся? І чому саме тоді коли Лорі взяли в сім'ю і вона переїхала в це місто.

Я вирішила не мовчати і одразу сказала:

— Інколи, так. Але я думаю нам пора поговорити...

— Ну тоді сідаймо.

Ми всі сіли і тоді я почала:

— Лорі, навіть якщо мої батьки причасні до цього. Я ні в чому не винна, розумієш? Це було вже давно, мені тоді навіть трьох років не було.

— Ти права...і я знаю, що не повинна відноситись до тебе погано, тому що живеш із ними. Вони ж не твої біологічні батьки.

— Отож бо!

— Добре, Роуз... пробач.

— Гаразд. Давай зараз про це не будемо. Фаб, чому ти мовчиш?

— Не хотів втручатись у вашу розмову.

— Так ви гуляєте?

— Ага, вийшли прогулятись на трошки. Я скоро від'їжджаю, тому... плюс у Фабріціо з кожною хвилиною все більше і більше проблем.

— Ти ще й досі їх не владнав?

— Ні. І думаю, що не скоро це зроблю.