Тридцять днів

День перший: Тиша

Тиша. Заспокійлива й болюча, чудова й незручна, наповнена й пуста. Неймовірна.

Тиша. Сонце заходить, стомившись від тяжкого дня. Аж до самого небокраю простилається це безмежне поле. Повітря наповнене ароматом трав. Мої легені вдихають цю заспокійливу суміш, й у клітинах зароджується це щемливе почуття. Я натхненна.

Тиша. Серце розривається від болю і зажури. Я страшенно сумую за коханим. Він мовчить уже кілька днів, і це крає мою тендітну душу. Можливо, просто зник зв'язок.  А можливо... ні, краще не думати про таке. Я спустошена.

Тиша. Український Крим. Світає. Хвилі прибою м'яко розбиваються об берег, омиваючи мої засмаглі ступні. Людей навколо нема, лише іноді пролетить кигикнувши чайка. Я умиротворена.

Тиша. Перед бурею. Темні хмари загрозливо нависли над світом. Надворі панує задушлива спека. Ось-ось небо розітне блискавка, і насуплені хмари розридаються невтішними слізьми із невідомого нам горя. Грім відгукнеться десь у глибинах душі, і я, промокла під зливою, здригнуся. Я розгублена.

Тиша. Вологе лісове повітря. Сонячні промені пробиваються крізь крони сосен. Десь удалині чутно дзюркотіння струмка. Порослий мохом камінь ніби промовляє до мене. Я захоплена.

Тиша. Я сиджу, спустошена, у порожній кімнаті. Чай давно остиг, як і він до мене. Серце пронизує незрозумілий тупий біль. На телефон прийшло якесь сповіщення, проте звуку не було. Я потягнулася за аркушем паперу і почала щось шкрябати на ньому простим олівцем. Я сумна.

Тиша. Я готую на газу вечерю. Призахідне сонце освітлює картоплю, що мирно вариться у каструлі. Я спостерігаю, як воно повільно ховається за обрієм, ріжучи салат і погойдуючись у такт музиці у моїй голові. Я задоволена.

Тиша. У напівзруйнованій окупацією хаті гуляє вітер. Дерева зберігають пам'ять про скоєні злочини. Господарі вже не повернуться насолоджуватися життям тут. Сумно обізвалася воркуванням горлиця. Я розтрощена.

Тиша. У нічному повітрі витає запах бузку. Тепла прохолода травня. Я дихаю на повні груди, забуваючи про всі прикрощі життя. Приємні спогади хвилею накочують на мене. Я цілісна.

Тиша. Я нічого не відчуваю. За вікном досі прибирають вибите скло. Я визирнула у вікно, і, мружачись від літнього сонця, поглянула на розтрощену будівлю. Я розбита.

Тиша. Я на мить прислухалася до неї і продовжила писати — пальці затанцювали клавіатурою. Холодна вода наповнює мої клітини освіжаючи. Я знайшла себе і своє натхнення. Це так чудово — бути письменницею. Хоча іноді важко і виснажливо.
Я цілковито щаслива.