Тридцять днів

День сьомий: Вітер

Легкий липневий вітерець сплутує моє русяве волосся, розвіваючи сукню. Дерева схвально колишуть віттям, поки спека поступово спадає. Довгоочікуваний вечір вже пахне прохолодою. Вітер тихо нашіптує ці рядки, торкаючись моїх плечей. Я стукаю пальцями по клавіатурі, відчуваючи його скрізь. Він потрапляє мені у самісіньке серце, дмухаючи на нього затишком.

Цей вітер – вільний. У його поривах відчувається нездоланна свобода, і мені хочеться стати ним. Віддатися йому, щоб він відніс мої похмурі думки далеко-далеко від мене. Цей вітер знає таємниці кожного із нас. Він постійно шепоче нам щось, проте не завжди ми здатні його зрозуміти. Він дув тут від самого заснування світу, бачив мільярди людей і втішав їхні засмучені душі. Вітер переносить із покоління у покоління наші історії у надії, що нащадки їх почують.

Проте рідко хто дослухається до співу леготу. Я чую цю мелодію і намагаюся запам'ятати кожне слово із насиченої розповіді. Хочу записати кожну літеру, промовлену вітром. Тільки не йди, не йди від мене, залишся ще трохи. Я хочу вічно слухати його спів, ніби улюблену пісню. От тільки вітер не сховаєш у навушники. Ні, він тут і зараз, і хоче, щоб я почула його історію. Він назавжди залишиться у моєму серці. Вітер нагадуватиме мені йти далі і писати: сходинка за сходинкою, літера за літерою. І мої слова литимуться бурхливим потоком до самої моєї смерті. Сподіваюся, вона прийде забрати мене ще нескоро, і я встигну сказати все, що хочу.

Вітер надихає мене жити далі, шукати себе і бути такою ж вільною, як і він. Літати. Хочу бути порошинкою у цьому просторі і просто летіти. Дозволити життю плинути, наче річка, час від часу будуючи греблі. Іноді плисти проти течії, аби згодом бути вільною. Свобода вже тут, зовсім близько. Я відчуваю її. Вона поруч.

На мить вітер вщухає, стишуючи свій спів. Не йди, я ще хочу тебе послухати. Він краще за будь-яку музику загоює душевні рани. «Не йди», – прошепотіла я, коли він був уже далеко. Я мимоволі зажурилася, дозволяючи смутку огорнути мене. Чому він пішов? Я глибоко вдихнула вечірнє повітря, і мої думки знову повернулися до мене. Вони обсідали мене, наче голуби свіжий хліб, або як мухи запашне м'ясо. Ні, я не дозволю. Я буду вільною, ніби легіт.

Ніжний вітер знову торкнувся мого волосся, віщуючи зміни. Це знак, що у мене все обов'язково вийде!

Я прихилилася до вітру, розповідаючи свою історію, аби згодом він міг прошепотіти її нащадкам.