Тридцять днів

День третій: Поверх

Я все життя мріяла мешкати на двадцять п'ятому поверсі. Визираєш у вікно й охоплюєш поглядом усю велич міста. Бачиш, як небо забавлюється рожевим на світанку, і як сонце повільно з'являється на небосхилі. Ти цілісна. Спостерігаєш із висоти за маленькими людинками внизу й мимоволі відчуваєш себе підвищено. Наче спостерігаєш за кипінням життя у мурашнику. І люди — це лише порошинки у неосяжному просторі. Ти — ніби вільний птах, що ось-ось розправить крила і полетить ширяти поруч із хмарами над великим світом. Ти дихаєш свободою, а не викидами машин. Навколо тебе — лиш небо, і ти почуваєшся непереможною. Ти спостерігаєш за польотом птахів над твоїм вікном і летиш разом із ними, здіймаючись у височінь.

І підіймаєшся пішки на двадцять п'ятий поверх за відсутності світла.

Я справді мріяла про це, живучи на низькому поверсі. Спостерігала за безхатьками, що колупаються у смітниках, і щоразу нагадувала собі не стати такою у майбутньому. Мені страшенно хотілося переїхати на омріяний двадцять п'ятий поверх. Я вважала, що така зміна надасть мені крила. Стіни душили мене, тягнучись своїми холодними пальцями до мого горла. Попри все я завжди хотіла літати, наче птахи у далекому синьому небі. Я вірила, що на вищому поверсі почуватимуся затишніше і вільніше. Я завжди прагнула свободи.

Я наївно гналася невідомо за чим. Мене не було у майбутньому, яким я так переймалася.

А тоді я почала писати. Рядки заповнювали простір білого аркуша і пустку у моїй душі. Я забувала про все навколо, бачачи лише клавіатуру та блимаючий курсор у документі. Я цілковито занурилася у цю справу, і невдовзі писання стало моїм світом. Моїми крильми. Я докорінно змінилася, і моя досі невідома особистість мені подобалася. Мої оповідки стали частиною нової мене. Я вкладала у них усю свою душу, усі свої почуття.

І саме тоді я усвідомила, що поверх насправді не має значення. Важливо просто почуватися вільним і не дати нікому обрізати свої крила.