Тридцять днів

День двадцять перший: Спокій

Спокій. Дивне умиротворення раптом оповило мою душу, коли я сіла писати цей текст. Я знову п'ю свій улюблений чай і натискаю на клавіші клавіатури розслабляючись.

Перша асоціація у мене із моїм оповіданням із такою ж назвою. Я відчувала себе генійкою, коли вмістила у короткий обсяг усі бажані теми. Я навіть не знаю, чому воно одержало саме таке ймення. Називати твори завжди було не моєю сильною стороною. Я спершу пишу, передаючи задуманий зміст і розкриваючи характери персонажів. Я завжди чітко уявляю кінець оповідки, проте назву – майже ніколи. Думаю, про це свідчить моя збірка віршів «***», яка так і не отримала нормальної назви. Найменування має бути лаконічним і просто неймовірним, відображати усю суть написаного тексту. «Сніжинки на твоїх віях» – це поки найкраща назва з усіх, які я колись давала. І ця робота чудово читається і здобуває позитивні відгуки, які я читаю тішачись. Пишучи перший верлібр у серпні минулого року (Господи, вже останній місяць літа!), того ж дня, що і заповіт (цікаво, еге ж?), я не могла подумати, що створю свою збірку і часто писатиму у цьому жанрі.

Друга асоціація – вічний. Із запахом розкладання.

Але якщо серйозно, то спокій – це чи не найприємніше почуття. Він приходить до мене, коли сонце поволі ховається за небокраєм. Я п'ю свій незмінний чай і читаю якусь чудову книгу. Або це ніч. Я дивлюся на зорі і вдихаю прохолодне повітря. Прибаханий сусід не порушує мій спокій своїми п'яними піснями і вигуками. Умиротворення огортає мене у лісі, коли м'яке сонячне проміння пробивається крізь крони сосен і ніжно освітлює зелений мох. Десь недалеко дзюркотить струмочок, а я вийшла прогулятися лісовою стежечкою. Бажано, щоб це було не вночі, адже тоді спокійно буде лише вовкам, коли вони обгризуть мої кісточки. Сумно, що хробачкам уже нічого не дістанеться. З іншого боку, я порину у вічний спокій. У лісі серед ночі чудово може бути вовкулакам. Повня, і вони розпачливо виють на місяць. Ми так схожі! Мені також іноді хочеться скрутитися на підлозі і вити з туги, але це не залежить від нічного світила.

Коли я спокійна, мене відвідує натхнення, і я разом із ним пишу свої тексти. У такі моменти не варто мене тривожити, адже я буду схожа на ведмедя, якого розбудили від зимової сплячки. Тоді вже цій жертві буде незатишно.

Насправді найважливішим є спокій у небі. Коли ракети і їхні уламки не падають на наші голови і домівки, безжально відбираючи життя тисяч українців.

Відчуваю, що спокій огорне нас своїми крилами лише тоді, коли росія втопиться у своєму болоті.

Як чудово палає кремль! Шкода, що це лише відео...

Як гарно горить дупа у москалів! Ніжність "бавовни" справді дарує спокій.