Тридцять днів

День другий: Чайка

Я прислухаюся до своїх думок і дозволяю спогадам віднести мене в один із найщасливіших тижнів у моєму житті.

Я лежу під яблунею недалеко від ще не зруйнованої хати. Прохолодний вітерець ласкаво цілує мої оголені плечі та розвіває коротке волосся. Я перегортаю сторінку і цілковито поринаю у світ п'ятнадцятого століття. Мою уяву захоплюють козаки, що спускаються Дніпровими порогами на дерев'яних чайках. Тоді я ще не знала, що історія стане одним із моїх найбільших зацікавлень. Я навіть подумати не могла, із яким запалом я у майбутньому вчитиму історію і посідатиму найкращі місця на шкільних олімпіадах. Я не підозрювала, наскільки занурюся у минуле і маритиму Ярославом Мудрим, Хмельницьким і Мазепою, а далі — Міхновським і Петлюрою, Коновальцем, Бандерою, Шухевичем і Чорноволом. Я не уявляла, наскільки моє захоплення змінить мене. А поки що я насолоджуюся життям, поринаючи у добу козацтва. Читаючи, я ніби дивлюся фільм: яскраво бачу все прописане у книзі і віддаляюся від цього світу. Тоді я ще не знала, що згодом завдяки цьому хобі чудово втікатиму від реальності.
Чайка для мене — передусім козацький човен. Усередині мене досі живе та дитина, що марить пригодами та подорожами. Я сідаю у чайку разом із козацькими ватажками і пливу назустріч майбутнім літам.

І ось я вже старше, але моє незмінне каре так само сплутує вітер. Моя сукня розвівається, волосся лізе в очі, а я окидаю усміхненим поглядом усе навколо. Я страшенно розтрощена, але зігріваю весь світ своїм теплом. Треба прикидатися, що все добре. Мої батьки вкотре пересварилися, і я, звинувачуючи в усьому себе, зі слізьми на очах вибігла подихати. Я гадала, що у відпустці вони, нарешті, досягнуть перемир'я, але біль у серці вказує мені, як глибоко помилялася. Я вже навіть не можу плакати. За ці роки щоденних сварок мої вилиті сльози вже давно утворили океан, але нічого не змінилося. «Розійдіться вже до біса», — спересердя подумала я. Тоді я ще не знала, що далі все буде ще гірше. А поки що я глибоко дихаю, гуляючи узбережжям.
На мить мене відвідала думка втопитися, але я одразу відігнала її, як надокучливу муху. Ще не час опускати руки. Якби я знала, що згодом бажання померти переслідуватиме мене мало не щодня, я б віддала себе воді того дня. На щастя, я не мала змоги зазирнути у майбутнє.
Зовсім поруч кигикнула чайка, і я згадала про хліб у моїх руках, який захопила перед виходом. Ціла зграя пташок злетілася до мене, коли я розгорнула борошняний виріб. Їхні крила так натхненно розсікали повітря, що мені захотілося літати. Спостерігаючи за їхнім бенкетом, я мимоволі забула про свій біль. З усмішкою поглянувши на чайок, я знехотя пішла до батьків. Я знаю, що буде далі. Пересварившись, кожен із них почне наговорювати мені один на одного. Я стримуватиму сльози, вбачатиму свою провину, і ця звичка залишиться у мене до кінця життя...

Тоді я плакала захлинаючись до світанку, а кигикання морських птахів ніби давало мені крила.

Коли я чую слово «чайка», я найперше згадую ту ніч.

І, хоча від того дня минуло багато років, мене досі не полишає мрія злетіти.