Тридцять днів

День дванадцятий: Ключ

Ми завжди замикаємо на ключ найцінніше. Кілька разів перевіряємо, чи зачинили ми двері, перш ніж лягати спати чи піти з дому. Ховаємо ключі на дні сумки або в інше найнедоступніше місце, остерігаючись крадіїв.

Пригадую, у дитинстві всі мої щоденники були на замках. Я надійно зберігала ці шматочки металу, ніколи не забуваючи їх місцезнаходження. Напевно, я боялася, що цю маячню хтось прочитає і подумає, що я хвора на голову. Зараз я анітрохи не переймаюся цим – мій шлях письменниці вже розпочато. А тоді... Я перестала казати щось про ведення щоденника, а вірші завжди тримала у таємниці. Мене не розуміли і не підтримували. Рідні втовкмачували мені, що я займаюся непотребом. Я ховала своє мистецтво подалі від людських очей, замикаючи на ключ. Проте ніколи не переставала писати. Я поховала у собі все світло, надійно закоркувавши його, ніби пляшку вина. Я стала холодною темрявою, однак глибоко вразливою і ранимою всередині. Моя душа і досі залишається замкненою на ключ, як тоді мої почуття і писанина.

Мої щоденники просто-таки просякнуті емоціями. Іноді у пам'яті зринають слова моїх знищених російськомовних віршів. Я спалила чималий творчий доробок і частину себе, проте вважаю, що зробила все правильно. Мій вчинок не схвалили б, дізнавшись, проте хто питав їхнього бачення? Раніше я була дуже залежною від думки оточення про мене, жахалася нерозуміння. Я не усвідомлювала, що люди гнилі всередині, і мало не знищилася сама. Звісно, я зіпсована в очах суспільства. Проте тепер мені цілковито байдуже на його думку. Найголовніше – це мої почуття до себе. І пильність. Не дати своїм відмикачкам потрапити у чужі руки.

«Яку форму має ключ до моєї душі?» – замислилася я. Я б хотіла бачити його важким і масивним, певно, дещо грубим, із темного срібла. Його коронка має бути вигадливою, такою неповторною і особливою. Головка буде закрученою та у готичному стилі. Я старанно бережу цей ключ, бо це – найцінніше, що у мене є. Його не варто довіряти нікому – постійне відчинення буде шкодити моєму замку. Я іноді змащую його, аби не іржавів.

— Де ключ? — запитуєш у мене ти, і я тону у твоїх очах.

— У сумці, — поправляю її ручку на плечі.

— Ні, від твоєї душі, — все усередині мене перевертається.

Мій ключ у вже твоїх руках.