Під дубом

Розділ 7. Невпевненість та непорозуміння (1)

Через гнівний окрик Рифтана Максиміліана поспішно підняла голову. Чоловік, якого щойно вилаяли, виглядав збентеженим через свою безтактну поведінку. Він насупився і крикнув у відповідь:

—Звідки я міг знати, що хтось додумається займатись таким у вітальні! Я просто не відчував потреби стукати, як це зазвичай роблю, бо мене одразу помітили!

—Іди до біса!

Вона зблідла від крику чоловіка. Якщо він вийде, то... що буде далі? Макс, з-за спини свого чоловіка, благала поглядом незнайомого лицаря не відходити. Але чоловік лише скрипнув зубами й пробурмотів сердито щось собі під ніс, перш ніж відвернутися:

—На вулиці вже чекає карета. Ви сказали, що приїхали сюди не для того, щоб оглядати красу замку Крокс! Рифтан відразу відповів: 

—Скажи нехай зачекають .

Лицар довго, стомлено зітхнув, вважаючи ситуацію безнадійною: 

—Не тягніть кота за хвіст. 

Він кинув несхвальний погляд на Макс, гучно грюкнув дверима й пішов геть. Дівчина перевела погляд у бік Рифтана, який грубо почухавши потилицю, пильно поглянув на неї. Його суворий погляд змусив її зіщулитись, проте чоловік глузливо розсміявся:

—Не тремти, я більше не буду на тебе кидатися. 

Тоді він додав після ніякової паузи:

 —От чортівня!... Я не мав наміру накинутись тут на тебе, як голодний пес на кістку.

Вона не наважувалася підняти голову, щоб глянути на нього, а лише втупилася поглядом у свої зчеплені пальці. Він підвівся на ноги й недбало поправив свій розтріпаний одяг.

—Ви теж це чули, чи не так? Надворі нас чекає карета. Доведеться поспішати.

Макс відчула, як її шкіра захолола, здавалось, що вся кров відтекла з її обличчя. Рифтан залишав молоду дружину так само швидко, як і прийшов, а вона ще не встигла сказати ні словечка переконання, ні зв'язного речення.

—Ох, але... 

Охоплена панікою Макс навіть не подумала про те, щоб поправити своє зім'яте вбрання, вона налякано схопилася за поділ його одягу.

—Н- ні...зачекай х-хвилинку, д-давай поговоримо...

Рифтан різко перебив її: