The last

Вашингтон

Сонце давно вже сховалося за хмарами, тому температура відчутно знизилася і було трохи прохолодніше, добре, хоч вітру не було.   Десь збоку, за кілька метрів прокотилося кілька сухих кущі із колючками. Перекотиполе.
Хлопець зітхнув, відчуваючи не бажання бачити ті кляті кущі, цю дорогу і не зрозумілу погоду. Раптом від відчув тихий звук. Це було приглушене його одягом зітхання Лучано. Напевно вже прокинулася. Але він не поспішав швидко порушувати її спокій та виривати із солодкого сну, який дозволяє шатенці хоч на трохи забути про жахливу ситуацію в якій вона перебуває разом з Ейданом.

- ммм, - тихо пробурмотіла вона, - ти ше не стомився?

Її сонний голос був такий ніжний і здавався настільки безмежно невинним, що хлопець, наче отримав сили йти швидше, вкрай забувши про свої минулі скарги.

- аж ніяк, - відповів зеленоокий. - Як спалося?

- чудово

Дівоча хватка за його шию стала трохи чіпкішою, через що по спині юнака пройбігся невеликий, навіть зовсім помітний, табун сиріт. Йому не хотілося б, щоб все відбувалося саме таким чином. Він би волів, навіть попри такі важкі часи, жити з нею в якомусь затишному будинку, прокидатися в теплому ліжку, готувати їй сніданок  і радувати квітами, доживаючи разом з нею життя. Головне в безпеці. Без погоні. Навіть в якійсь глушині.

Сіроока трохи припідняла голову. І коли її погляд нарешті сфокусувався, вона побачила попереду величезні хмарочоси в яких колись кипіло життя. Колись. Сірі, темно блакитні скляні будівлі височіли пару сотень метрів вгору, наче їхні будівельники намагалися перевершити один хмарочос іншим, будуючи його ще вище. Спостерігаючи як Галлагер повільно заходить в місто, оминаючи впавші вуличні стовпи та кущі диких рослин, вона задирає голову і розглядає місто, що ніби здичавіло. Адже це і справді було так. Величезні дерева та пагони плюща, що ріс майже повсюди, включаючи навіть багатоповерхівки, заворожувало та лякало одночасно. Наскільки ж сильною все таки є природа ніхто раніше достеменно не знав, але тепер шатенка могла сама бачити це на власні очі. Скільки б людина не боролася з нею, вирубувала ліси та руйнувала те, що складалося та еволюціонувало віками, але рано чи пізно матінка природа забирає своє. Люди вимерли і вона скористалася цим, забравши собі те, шо ті елюціновані створіння загарбали в неї та використовували так неважливо та некомпетентно. Тепер вона господарка цього світу.

- ти голодна?

Його голос буквально вирвав дівчину з роздумів.

- вибач, що?

Юнак посміхнувся. Здається, він зрозумів, що вона ще не до кінця прокинулася з свого солодкого сну.

- ти голодна? - повторив Ейдан

- ммм, та не дуже, - Лучано знову поклала свою голову на його маківку, роздуваючи його волосся трохи в бік.

- можемо щось їстівне пошукати в магазинах

- Ейдан, тут не декілька магизинчиків, а тисячі, а якщо ми нічого не знайдемо?