Думки Про Майбутнє

Глава 27

************************************
Знаєте що? Я вам скажу. В моєму житті було стільки нещасть, стільки негативних думок, але я вижила. З кожним днем я запитувала собі: Навіщо я взагалі вижила? Навіщо я так страждаю?
Відповідь була одна: Ти особлива, але божевільна.

Я зараз в кімнаті, точніше в палаті. Скільки років минуло? Хм... Напевно 5? Чи може 6? Гаразд, минуло 6 років. Мені зараз 27. В мене довге чорне волосся, синці під очима, руки всі в царапинах, по всьому тілі видніються синці. Я змінилися, а точніше мій вигляд і мій характер. Я стала більш закритою і невпевненою в людях.

Мою матір вже 6 років тримають в закритій зоні N.509. Ця зона закрита, від інших палат. В ньому людина сидить без вікон, без мебель лише матрац. Мені інколи здавалось, що її вже не має. Але ні! Вона там сиділа всі ці роки. Все через ту Жаклін! Я зненавиділа її, Лео, Лу і навіть Піту.

Всі вони знищили моє життя, життя моєї сім'ї. За ці 6 років я дізналася, що Арчі видушив і він зараз в Австралії. Про Тараса я нічого не знаю, але я дізналась що той одружився з якимось. Я сильно плакала, страждала, але біль який в моєму серці не згасне. Про Ліама, я дізналася лише одну інформацію. Він одружився. Я рада за нього.

В палату зайшла висока жінка. Я сиділа спиною до дверей. В мене лише одне бажання - втекти звідси. Вона називає моє ім'я.

-Владо, ходімо,-цей голос я впізнала. Вона всі ці роки була доброю до мене, лише вона мене підтримувала.

Обернувшись до неї, я побачила це біляве волосся, блакитні очі, ніжна шкіра, одяг скромний. Вона сіла біля мене.

-Лариса Віталівна, куди я знову маю йти?

-Владко, дорогенька моя. Тебе забирають,-з радісним голосом сказала вона.

-Хто? Невже Арчі?-дивилася на неї.

-Не знаю, але та любина сказала що більше тебе не залишить тут.

-Тоді ходімо!-вже вставши на ноги.

А самі подумайте, якщо лежати в лікарні 6 років то звісно хочеться свободи. Вийшовши з палати, я не була здивована тим що більш як 3 місяці не виходила на цей коридор. За лікоть мене тримала Лариса Віталівна. Минаючи останні палати, я зайшла в кімнату. Лишивши мене саму я сіла за стіл. Ця кімната була вся в чорному, як в поліцейських відділах.

Хтось обернувся до мене лицем. Я не змогла побачите, бо він чи вона були в тіні. Та людина трішки походила туди, сюди. Я не витримала і запитала.