Думки Про Майбутнє

Глава 22

Pov Влада
Моє життя змінилося на ліпшу сторону. Ті тиждні які я сиділа в лікарні, мене змінили. Я зрозуміла, що моє життя було не таким аж ідеальним, а от інших людей мені шкода. В мене було багато синців та подряпин по всьому тілі. Для мене це були лише квіточки. Інші взагалі роками там сидять, як Ліам. До речі він втік з лікарні. Його досі не знайшли. Мама думає що я померла, адже Катерини Олегієвни вкололи якісь препарати і вона не змогла їй нічого сказати

Зараз я в Карпатах. Після того як я втекла з лікарні, то почала працювати. Як важко я заробляла, а результат був. Я купила власну машину, яку привезла сюди. Тепер я нова Владислава Ромсток! Але з іншим прізвищем, Владислава Петровська.

Про те що сталося в лікарні. Катерина Олегієвна мене виручила. Це був мій останній шанс на свободу. Я їй буду до віки в боргу.

Тепер те, чому я змінила прізвище? Про те як я втекла з лікарні вже писали в газетах і по новинах говорили. Всі думають, що я мертва, але ні. Я змінила свій стиль волосся. Тепер я з каре. Через кордон я легко пройшла, а от тут то мене всі знають.

В душі я відчуваю, що скоро щось має статися. Але що? Мої думки перебив стукіт в двері. Зайшов Тарас. Він змінився, став більш мужній та тату набив на правій руці.

-Привіт, як ти?-з усмішкою запитав він.

-Добре. Ти як? Як тітка?

-Зі мною добре, мама поїхала в місто. Може прогуляємось?

-Давай, я тільки переодягнуся,-він зрозумів та вийшов.

Це було літо. Я одягла білу майку, сині шорти та білі босоніжки. Вийшовши з кімнати. Ми двоє вийшли з будинку. На дворі було жарко. Ми з Тарасом пішли до водоспаду.

-Тарас, давай сфоткай мене!-викрикнула я йому. Він лише усміхнувся.

Ставши так, щоб було видно воду та дерева. Він сфоткав, я підбігла щоб побачити фотку. Але він взяв мене за талію та притиснув мене до себе. Я підняла свій погляд. Він весь час дивився на мене. Його тепла посмішка мене веселила. Він провів своєю рукою по моєму волоссі, а потім опустив руку нижче до живота. Мені стало жарко від таких відчуттів і я відштовхнула його від себе. Він зрозумів.

-Може підемо додому?-запитав він

-Так! Так.

Ми пішли. З голови не йшло те, що Тарас мене так притиснув до себе, що я почала забувати хто він, а хто я. Але я чомусь хочу бути з ним. Ну чому?