Дівчисько з бункера Z

Розділ 3. Я - Шира Мінай! (Частина 2)

Я прокинулась у якомусь місті. Сильно пахло димом, солярки і ще чимусь. Звичайно я не могла встати так як у мене дуже сильно боліли ноги. Повернувши голову я побачила повний безлад у кімнаті, як у підсовці фізрука. Ой... Де я?
Згадала. Я ж тікала невідомо від чого. Як би не цей Цестон то можливо би я була у бункері. А постріли? Можливо він їх вчив стріляти... Стоп. Цестон вчитель природи а не захисту?! І... І чому він мені сказав тікати імено в сторону Антарктики а не бункера? Мої роздуми перервави голоси.
-Так ти кажеш дівчисько найшов на землі?
-Ага, непритомна була.
-А ти подумав своєю головою що вона може бути шпіоном імперців а?!
-Та який з неї шпіон. Вона явно проста як і ми та щ...
-Як і ми?! В якому це сенсі "як і ми" ?! Іване отямся! Ми виживаєм щоб знищити імперців. А вона явно їх шпигунка!
-Васю це ти отямся. Вона ще зовсім юна. Давай я зара перевію чи вона не прокинулась, ато вже мала би.
-Пф... Ну ійди. Подивимся як ти заговориш коли вона тобі ніж в спиту всадить, чи пулю.
Не розумію, чому мене там хтось вважає якась шпіонкою?! Почувши кроки які наближалися, я лиш тільки що зрозуміла, краще я все це би чула коли лежала.
Нагнувшись щоб лягти, я почула скрип зі свого "ліжка". Явно той, хто до мене йшов також це почув і почав швидко йди.
-Все, мені гаплик. - Шепотом провила, і ризко почала молитимь. - Оче Наш, що єсє на небесах, нехай св'ятисьтя ім'я Твоє, нехай прийде царство Твоє,
Нехай буде воля Тво...
Раптом почувся крип. Мене осліпило то я каре світло. І раптом воно зникло зі скрипом.
-А, ти нарешті прокинулась. Ну привіт! - Передімною стояв чоловік років 30 - 35.
Наподив був сивий, зі шрамом на правій щоці. Його жовто-зелені очі дивились на мене з якоюсь дивною іскоркою.
-Д-добрий день! - З ноткою стаху ледь промовила я.
-Хм... Та чого він до тебе причіпився? Ой не слухай мене, голоса думок. Мене звати Іван Прудов. - Ввічливо сказав Іван.
-Ш-Шира М-Мінай.
-Небоїсь, дітей не кривджу. Ну раз так, то пора і з іншими познайомитись Шира. Ооо, я впевнений що ти бистро з ними подружишся, особливо з доброю старенькою Явдокією. - З посмішкою подивився на мене Іван. Звичайно тоді я сильно хвилювалась, бо ж не знала як на мене зреагіруют інші мешканці бункера.
Звашкістю я встала з ліжка. Біль у ногаг бистро дав про себе знати.

Малими невпевними кроками я вийшла з кімнати на коридор. Як не дивно вони були покриті чимось дивним... Ага деревом. Тільки де вони його дістали? Якби з корабля то через декілька років вони би мали зогнити, але тут "цвітут і пахнут".

Йдучи за Іваном я все озиралась по сторонам. Одні двері, другі, треті... Та їх тут море! З кінця коридору я стала чути звуки. Голоса! Багато голосів! Я ще в житі їх стільки не чула.

-Народ, в мене є новина. Для когось гарна для когось погана. Та дівчинка прокинулась і готова з нами познайомитись.
Стоп що? В якому це сенсі "готова"?! Ні я не готова. Вчора в мене ще був дім, друзі, сім'я... А... А тепер... А тепер їх нема. Я вийшла в якусь комнату. Там було море людей. І вони всі до одного дивись лиш на мене.
-Це Шира Мінай. Я вас лишаю щоб ви поблище познайомились. - Подивившись на мене він обернувся і кудись пішов.
-Ой яка гарнюня... Нічого собі... Давно в нас дітлашні не було... - Ці слова прямо виринали дивлячись на мене.
-Шира, а з якого ти бункера? - який голос промовив це.
-Я... Еее... Я з бункера Z. - Навнято промовши сказала. Ріка шепотінь і поглядів знову поринуринули кімнатою.
Я не знала що і робити, тому просто стояла на місці як укопана.
-А ти упевнена що із Z?
-Я що така тупа що навіть не знаю як називається мій бункер? - Я поглядом нашла того хто це сказав. Хлопець років 20 не менше.
-Та так, просто. - Відповів він сховавши свої очі, в яких ще мить тому була біль.

Через днів п'ять я дізналась що Кул усіх повбивав, не пощадивши нікого. Серце моє тоді стиснулось від болі і горя, та Іван сказав мені дещо:
-Сьогодні маєш все, а завтра уже нічого з цього немаєш, лиш спогади, які ранять твоє серце. Забуть про минуле, негадай майбутнє, живи сьогоденням. - Ці слова полегшили мою біль і горе, навіть в деякому сенсі затамували.

Я дякую Іванові за те, що він мене врятував.Бабі Явдокії за неймовірні історії. Вона явно зраділа що у її аудиторії новий слухач, а точніше слухачка. Васі за навчання по правильній стрільбі та ремонту автоматів. Тьоті Ксені за поварство. І багато кому я ще завдячую за увагу та підтримку.