Дівчисько з бункера Z

Розділ 27. Початок кінця. (Частина 2)

Ось ми вже біля пагорбу де буде бункер. Я не знав де їх шукати і чи взагалі вони живі. Ні! Треба надіятись на краще!
Навідь з цієї відстані видно дим який йде з "Z''. Це не якийсь сірий димок, а чорне гнітюще і зловіще диміще, що напевно видно і до берега.
Останній горбик і очі одразу осліпли від яскравого світла вогню.
-Ці гади ще пошкодують про те, що зробили. - Прошів я.
-Марк де їх шукати?
-І чи взагалі вони живі?
-А може їх імперці забрали?
І ще багато таких запитань було від моїх підданих. Але мені було начхати, глибоко начхати що ті кажуть. Вони живі, і Шира жива! Я в це вірю! Зупинившись біля бункера я зліз із транспорту і одразу рушив у середину. Тільки невспів я і зайти як вояки почали кричати. Всі їхні погрози, застереження пролітали мені повз вуха. Мені не до них! Я маю найти їх! Одягнувшши маску я побіг перевіряти кімнати. До деяких я не зміг підійти так як вогонь повністю все там знищив, і бушує як цар! Все перевіривши що зміг я направився назад, назад до тих, кого я маю захистити. Але це у мене погано виходило. За ці всі 3 роки правління ''Просвітом'' я практично нічого недобився, лиш того, що і мої попередники. Чому доля така жорстока з тими, хто хоче жити? Жити і творити краще майбутнє для своїх дітей? Для своїх нащадків, які тебе і не будуть пам'ятати?

Вогонь все сильніше почав бушувати. До чого він вчіпився я незнаю. Та раптом я пучув гучний хрускіт. Подивившись догори я зрозумів що то невитримують металеві каркаси. Я не тікав, я просто стояв як укапаний, примерзлий до металевої підлоги... Я закрив очі згадуючи всі найрадісніші моменти мого життя... Хоча лиш їх було декілька...
Як я увійшов у ''Просвіт'', знайшов друзів, і знайшов кохання...

Точно кохання!

В останню мить я все ж втік від обвалу і побіг до підвалу. Як Шира казала що там декілька ярусів, то там можна сховатись від пожежі. А чи надовго?

Відчинивши двері я побіг до сходів у нижній поверх.

POV ШИРА

Ми все шукали той клятий вихід з цього підвалу. Крісті і Анабель були вже знесилені стільки ходити. З вищих поверхів було чути як каркаси падають.
Я зашпоркнулась за якусь річ і впала. Сил не було то я просто лежала і не вставала. Очі злипались а мозок відмовлявся працювати. Лиш цокання зубів малих дітей змусило мене піднятися. Але безуспішно! Я знову гепнулась на тверду підлогу.
-Шира вставай! - Кричали діти, але як я не старалась всеодно падала. Та клята хвороба всі сили з мене повиїдала!
Я закашляла. Рома і малишня перелякано на мене подивились.
-Шира просимо - ВСТАВАЙ! - Крикнув Рома.
-Неможу... - Єдине що я змогла промови и перед тим, як знову закашляти. Я вже не розбирала через що я кашляю. Але раптом я почула гуркіт неподалік нас. Малі подивились туди де було джерело звуку. З переляку Крісті і Анабель заховались за мене, а Рома наставив зброю у тьму. Довго чекати не треба було, так як почулись вашке тупотіння однієї пари ніг. Зібравши всі сили я таки змогла встати і також направити зброю на ''гостя''. Пару хвилин і перед нами появився хлопець у масці.
-Нарещі я вас знайшов. - Віддихуючись промовив той. По голосу я впізнала хто то був.
-Марк... - Прохрипіла я. Закашлявши я знову втратила рівновагу і гепнулась на підлогу. З подиву хтось пискнув а Марк взяв мене на руки. Я чула як він дихає, важко дихає, як б'ється його серце... Ні! Я маю сама ходити!

Декілька раз подьоргавшись я здалась.
-Не рухайся! Це для твого ж здоров'я!
Я лиш ледь помітно похитала головою.
-А куди ми йдемо? - Спитав Рома.
-Біля сходів у цей поверх я бачив план. Ще декілька разів піднятися у верх і ми вийдем через секретний вхід! - Бробурмотів кароокий.
Все ж таки вихід є! Це єдине що пролунало у мене в голові перед тим, як я знепритомніла.

Я отямилась у якійсь кімнаті. Вона така знайома... Переді мною намалювався якийсь чоловік.
-Отямилась, а я то думав що помреш!
-Це несмішно Філіпе! - Пробурмотів звідкілясь Марк.
-Що сталось... - Єдине що я змогла із себе видавити.
-Ти знепритомніла коли ми ще були у вашому бункері. Я б ніколи не знайшов той вихід як би не Еленор. Вона врятувала нас але... - Він тут притих. - Але бля того входу була бомба і...
Я все зрозуміла. Мої сльози покотились з очей. Перевернувшись на бік я занурилась у подушку. Не хотіла чути ці слова.
-А Кул... Кул ще у битві загинув.
Все! Я втратила все що для мене було дороге! Я довго плакала за ними, але мене підтримував Марк. Я вдячна йому за все що він для мене як зробив! І... і буде робити!