Дівчисько з бункера Z

Розділ 20. Історія Марка.

-Шира...- Ледь чутно промовила мама.
-Стоп що? Еленор, ти ?! - Здивовано запитав тато.
-Кул?! Я думала ти загинув коли повстанці усіх розстрілювали.

Тато подивився на мене мов я все поясню. Я лиш кивнула. Мама не чекаючи обняла тата і в додачу мене. Я вже давно не відчувала материнської любові. Вирвавшись з обіймів я дальше почала шукати бензин.
-Що ти шукаєш? - Запитав Марк.
-Бензин. Я мушу доставити цю посилку в "Ціват".
-Ні ти вертаєшся назад у бункер! - Наказав тато.
-Ха, зранку мала на патрюль іти, до цього я мала їхати в "Ціват", а тепер назад до дому! Ну ти колись в решті решт вирішив що мені робити конкретно?!
-Ти ще тут посперичатись вирішила?!
-Якщо треба то буду!
-Ану назад у бункер! І ніяких але!
-Пішком?!
-Мотоцикл для чого я тобі дав?!
-Тільки бензин дати забув!
-Заправити раніше не могла?!

На цих словах я лиш промовчала. Він був правий, я могла і заправити його. Ну і до біса я цей скандал розвела. Від сорому я сховала очі. Але гордість брала своє.
-А взагалі він у нас є?
-Є!
-Ну а де? А то я його не бачила!
-А спитати так важко було?!
-Я не знала де ти є!
-А в інших?
-Я не знала в кого спитатись! В Адріана, чи Наталі?
-А з давніших нікого не можна було?!
-Міранда Бог зна де була, Джек на патрулювані, а Тріксі на завдані!
-Гр...
-Що Кул, не можеш свою доньку переговорити?!
-Давай ще ти не починай!

Зрозумівши що Марк за цим всім спостерігав, я покрасніла. Як добре що маска на мені. Поки мама і тато щось там говорили я обернулась до Марка.
-Ух сімейка то яка у тебе! Хехехе.
-Не смійся!
Він лиш підійшов і обняв мене. Я зніяковіла. Потім я помітила що на нас дивляться батьки.
-Хех, во то шалунішка. Невспіли ми і обернутись як обнімає. - З поспіхом сказав тато.
-Ну і що з того?! Начепто ви тайком так не робили? - Огризнувся той таки обіймаючи мене.
-Гаразд Ромео, якщо знаєш дорогу відвези її у "Z". А ми з Еленор у "Ціват".
-Залюбки! - Радісно відповів кароокий.
-Тільки бережи її. Якщо щось станеться - голови лишу!
-Гаразд гаразд, берегтиму як своїх людей!

З цими словами він кудись мене повів. За мить я побачила його мотоцикл. Він всівся за руль а я назад.
-Тримайся міцніше, дорога буде непроста!
Я лиш обійняла його за талію. Завівши ми рушили у бункер. Звук мотору мене заспокоював. Незнаю чому але мені хотілось спати. Моя хватка ставала все слабша і слабша. Нічого не розумічи Марк зупинився і питалтно на мене подивився. Я лиш махнула рукою і неочікувано поринула у сон.

POV Mарк

Її хватка ставала все слабшою. Мене це ненажарт перелякало. Я зупинився і на неї подивився. Вона лиш махнула рукою і заснула. Вчасно нашла час для сну! Взяв її поклав на перед. Однією рукою притримував щоб невпала а другою керував мотоцикл.

Ніч! Я ніколи її нелюбив. Саме 8 років тому назад я втратив своїх батьків. Я тоді був непосидючим шибайголовом. Тоді у бункері все було добре, до поки мені незакортіло піти під вечір на двір. Тишком нишком я вислизнув з відти і пішов у відкритий простір снігу і льоду. Забувши про всі небезпеки я ринув світ заочі. Через деякий час мені стало холодно, плюс до того ж темніло. Розираючись я зрозумів що загубився.
Паніка охопила мене і я почав бігти у невідому сторону. Зашпоркувшись за власну ногу я впав і почав плакати. Десь нагоризонті вили вовки. З усіх сил я намагався встати, але один із вовків підбіг і вкусив мене за ногу. Біль була нестарпна, я почав кричати на все горло.
Дійшло до того що я його зірвав. Вовки оточили мене і хотіли розтерзати як хтось почав по них стріляти. Той що вкусив почав мною розмахувати, але стрілок вбив його декількома пострілами. Трохи отямившись я зрозумів що то батьки і Альфа.
-Бери його і тікай! - Промовив тато.
Мати послушно почала виконувати наказ батька. Взявши мене на руки вона побігла звідти як найшвидше.

Але доля зіграла з нами злий жарт. Перед нами появилось ще 4 вовка. Мама почала відстрілюватись від них, але один вискочив її на спину і лапою розпоров глотку. Мить і мама падає на сніг. Вона востаннє здригнулась і застила на місці. Її мертвий погляд дивися кудись у далечінь. Більше вона не подивитися на мене. Більше ніколи не обнімить, не скаже ласкових слів які так зараз мені потрібні. Я нерухомо дивився як вовки "пожерають" її. Десь з віддалеку пролунали постріли. Всі вовки обернулись і почали нападати на батька і Альфу. Та сама схема повторилась із батьком. Альфа щось кричав там але я не слухав.

Ось і останній вовк поліг на сніг, як і батько. Я лиш плакав від горя. Альфа смутно на мене подивився. Його погляд змінився на злий.
-Що ти накоїв?!
-Я н-не-хо-тів. - Хриплим голосом промовив я.
-Через тебе вони повмирали! Тобі більше не місце у "Вайтонії"! Геть звідси! Щоб і духу твого тут небуло!

Я лиш слухнянно встав і побіг. Просто побіг неозираючись. Я цілу ніч плакав і біг. Незабаром я підбіг до якихось чатових.
-Хехехехе. Ну ти і даєш. Хехехехехе.
-Хех а ти що хотів а?! Ой. - Оди з них помітив мене. - Юначе ти хто?
Я лиш перелякано дивися на них. Горло боліло, ні слова вимовити неміг.
-Хлопчику ти нас чуєш?
Я лиш помахав головою. Щоб вони зайвого не питали я показав на горло, мов говорити не міг.
-Гаразд іди з нами. Знайдемо тобі койку місця.
Від цього я зрадів. Це перша гарна новина яка була за цих кілька годин.

Відтоді я у "Просвіті". Довіра до мене піднялась дуже стрімко, так як ненамагався порушувати правила.
Я радий що всі кінчилось добре. Хоч і втратив своїх батьків. А тепер у "Z"!