Дівчисько з бункера Z

Розділ 18. Зустріч.

-А цю дівчинку випадково звати не Шира?
-З... Звідки ти знаєш?
-Знайомий з нею.
-Дуже добре знайомий. - Доповнив Філіп.
-Дякую тобі Філіпе, але не лізь не в свої справи...
-В якому це сенсі "дуже добре знайомий"?
Моє серце почало бешено калататись. Мати Шири дивилась на мене своїми голубими очима.
-Ну? Чого мовчиш?
-Ехехех... Як то сказати, ну я...
-Ну я... Мені тут не треба в'ялості! Я маю знати що тебе з нею пов'язує!

Ух яка вибаглива. Знає як на місце когось покласти.
-Мене з нею пов'язує к... Кохання.
Вона лиш покліпала переварюючи що я но топіру сказав.
-Ага, це означає хлопець так?! Ну що ж, по оку видно що ти її кинув.
-Щ... Що? Я її не кидав!
-Поговори мені тут! Я все бачу! Я також була в цій самій обстановці що і ви двоє!
Спершу голову заморочив, а потім кинув! І тобі начхати як вона, і що з нею!

Я лиш дивися на неї тупим поглядом. Як вона може таке казати? Ні я точно маю знати чи з Широю усе гаразд! Мене це все бісить що всі мною керують. Я сам вирішую свою долю! Нічого несказавши я вийшов з кімнати і направився до своєї.
На дворі глибока ніч. А в мене ще завтра купа роботи. Я її ніколи не кину! Я її кохаю!
Увійшовши до своєї кімнати я не зразу помітив що у ній хтось є.
-Це вже не смішно.
-Смішного тут нічого немає Марку. - Полинув знайомий голос який я так давно хотів почути.
-Шира! Що ти тут робиш? Ти хіба не мала бути дома в себе?
-Якщо ти про "Севастопольскую Звезду" то цей бункер уже не мій дім. В моєму житі багато брехні. Тато тиран, мама невідомо де, ну і ти.
-А що я? Я нічого. Ти щось там говорила про свою маму правильно?
-Угу.

Я підійшов в до неї. Вона була в тій же формі що і її мати. Вона лиш подивилась на мене з болем в очах. Ці очі надто багато чого пережили.
-Твою звати Еленор правильно? Еленор Мінай?
-Т... Так...
-Вона жива. Зараз у Філіпа в кімнаті. Вона тебе шукає!
-Вона жива? - На її очах навернулись сльози. - Це означає що тато і вправду не розтрілював бункер.
Я з жахом пидивився на неї. Тато? Топто він у неї є? Ще чого я не знаю. Мій погляд  змінився на злий.
-Незлись прошу, я все об'ясню. Мій тато Альфа мого рідного бункера. Я це дізналась лиш два тижні назад. Прошу незлись на мене. Прошу. - Вона обняла мене і почала плакати мені на груди. Я цим же і відповів. Вона хотіла щось сказати як стукіт у двері все перервав.
-Марк, там цей, Альфа бункеру "Севастопольская Звезда" прийшов. Хоче з тобою поговорити.
-Це про мене. - Шепотом сказала блондинка.
-Гаразд зара буду.
Я лиш пару хвилин постояв, бо дивися як Шира залізала у потаємний вхід, про який я не знав.
-Ти вже йдеш?
-Іду я іду. Господи за що мені такі нетерплячки попались?

POV ШИРА

Йдучи по цій брудній шахті я все згадувала нашу розмову. Боже він все ще мене кохає! І тепер коли мама жива я мушу зробити все щоб тата не звинувачували у вбивстві 30 людей.
"А чому?" мене це всі будуть питати. Я лиш розповім що було насправді. Міранда все розповіла мені. Що тієї ночі він ретельно патрулював усі кордони коли ж повсталі розстрілювали інших. Хтось надіслав сигнал SOS і тоді він появився і розстріляв повсталих. Але чому він нехоче зізнаватись у своїй невинності? Я це також виясню.

Нарешті я вийшла з тих шахт і побігла в сторону бункера. Тато має знати куди я пішла по записці. Думаю він буде гніватись на мене через це. Нічого. Я ще і не таке переживала, переживу і це.

-Ага, все ж ти тут.
-Та, я все поясню.
-Ну давай, хочу знати чого ти йшла до того бункера. - Не встигла я і слова промовити як він мене перебив. - А хоча не говори. Я так думаю ти йшла до Марка? Я вгадав?
Я лиш покивала головою.
-Ех, доню, доню. Що мені з тобою закоханою робити то а?
Він підійшов до мене і обняв. Я трохи була шокована.
-Ну що ж, хотів я бачити реакцію Еленор на це все.
-Мама жива! Вона зара там. Тільки я її не бачила. Марк сказав що вона у якогось Філіпа.
-Філіп то їхній лікар. Якщо Еленор жива то...- Він замовк, дивлячись в одну точку. Пару хвилин ми простояли на холоді. Тишу перервала я.
-Та, ти тут?
Він не відповідав. Десь з бункера пролунали голоси. Вони нас помітили і почали направлятись до нас.
-Хто ви такі? - Кричали звітдалік.
Тато дьорнувся і розвернувся. Промовивши "Біжемо!" я чим хучіш побігла за ним.
-Хучіш вони наздоганяють! - Крикнув він.

Трохи пробігши я побачила мотоцикл. Тато лиш крикнув "Сідай!". Коли я сіла то ми рушили з шаленою швидкістю. Ззаді лиш пролунало декілька пострілів. Ніжодна пуля в нас не попала. Я лиш перевела подих.
-Не боїсь, не знайдуть. - Неочікувано сказав тато.
-Та я не боюсь...
-Хм. Не боїшся а переживаєш. Я вгадав?
-Угу.

Звук мотоциклу мене потроху заспокоював. Рано чи пізно правда спливе, і всі дізнаються що тато нічому не винен!